У Кривчицях задержалися вози перед коршмою, що була при самій дорозі. Свояки і приятелі Гарбаря та тих, що їхали з ним у Туреччину, тут розпращалися. Вкінці, за яких добрих дві годині, розлучилися, киваючи руками й махаючи шапками. Вози рушили далі.
Три вози їхали далі зі Львова, тільки цей один, що я в ньому сидів, був дуже навантажений. У двох інших був легкий, дорогоцінний крам. Ними їхали самі вірмени, між ними купці Вартанович і Шимонович. Вони їхали за килимами й шовками. Захнович їхав за що найгарнішими кіньми, бо торгував ними. Мав при собі Захнович якогось Боднарчука. Знався цей Боднарчук дуже добре на конях, умів коло них ходити, як ніхто інший. Був це невеличкий, уже старий чоловік, із величезними сивими вусищами.
Мій віз навантажений був щітками, які виробляли у Львові, а продавали на Волощині, львівськими, горлицькими й фалендишівськими сукнами, коленським полотном, норимберзькими ножами й попелицями. На возі самого Гарбаря були скрині зі соболями, з бурштином і з львівськими й авґсбурзькими сріблами. Все це везли на «штих» у Туреччину, себто мали міняти за тамошній товар, як килими, золотоглави, дорогоцінні камені, коралі, коріння й інші заморські речі.
Спершу їхали лише три вози. Та по дорозі всюди мали прилучитися до нас іще купецькі вози: в Золочеві, Теребовлі, а головно в Кам'янці Подільському. В цьому значному місті є чимало вірмен, що ведуть велику торгівлю, стільки їх там, що у Львові, а може й більше. Над цими всіми, що їхали з нами або мали їхати, а також і над цілою валкою старшим, або як то кажуть, караван-башею — був Гарбар. Усі мали його слухати, головно, коли вже валка виїде з границь краю.
Гарбар більше свого життя прожив на валках, ніж дома у Львові. Все йно їздив там і назад із Царгороду до Львова, і зі Львова до Царгороду, а часом і в перські краї виправлявся. Знав усі шляхи, міста, турецькі звичаї й обичаї, говорив сімома різними мовами, а саме по українськи, по польськи, по німецьки, по італійськи, по вірменськи, по турецьки і по молдаванськи. Тож усе вибирали його караван-башею, а він у цьому виявляв такий розум і вправність, що все без пригоди перепроваджував крам і людей. Крім того їздив Гарбар у Туреччину все за еміром, себто за спеціальним турецьким дозволом. І цим разом мав такий емір. Так отже всі надіялися, що матимуть із ним безпечну дорогу.
Щойно на першому попасі в Глинянах відізвався до мене Гарбар. Бо досі не звертав на мене уваги, так наче б мене зовсім не було.
Гарбар почав із того, що маю бути вдячний Ляшкевичеві, бо він лише для нього зробив це, що мене, незнаного, взяв собі за хлопця до цієї турецької мандрівки. Щоб я не зробив Ляшкевичеві сорому, а собі ще більшого й великої шкоди, але чесно й слухняно справувався, бо — каже — і зі шкірою буде зле і на загибіль де покину тебе між розбишаками. Я мав служити лише йому самому, доглядати краму, коло його зброї ходити — а мав її зі собою кільканадцять штук, і рушниць, пістолів і шабель — так, щоб у потребі узброїти кожного візника та купця. Я мав пильнувати шатра й подорожної кухні, помагати при відправлюванні мит, оброки держати під числом і в усім, що приключиться та що буде треба, бути готовим на його приказ.
Їхали ми далі за Золочів, Теребовлю, Скалу, з дуже короткими попасами, а найчастіше й ніччю, бо тоді було дуже гаряче аж до самого Кам'янця Подільського. Там ми задержалися цілі дві доби. У Золочеві долучився до нас один віз. Виправили його тамошні вірмени. У Теребовлі також один. Із Кам'янця виїхали ми вже довгим журавлем, бо знову прибуло нам три вози.
Зібралося так велике товариство. Було нас разом кільканадцять. Усі були купці від різних крамів. Найбільше було вірмен, але були й українці.
Доїздили ми до Кам'янця. Є тут що бачити і чому дивуватися в цьому знатному місті, таке воно укріплене, що сила людська не здобуде його. Здалека видно його, як на стрімкій скелі замок у небо сторчить, а довкола скелі сторожать місто. Під цими скелями ріка Смотрич шумить, так що хіба птах дістанеться, а татарин і турчин ані відважиться вдаряти на таке місто. Розказував Гарбар, що тому два роки, коли йшла битва з турками під Хотином, тоді сам султан, або турецький цісар, Осман підійшов під Кам'янець, щоб його здобувати. Коли ж побачив цю твердиню, сказав: «Бог сам збудував цей замок, нехай же його сам Бог здобуває» — і відійшов із нічим.
Розказують, що в цьому Кам'янці є підземні склепи, що йдуть із замку попід ціле місто, а з міста попід Дністер аж до другого замку в Хотині, що вже у волоській землі. Наша дорога вела на цей Хотин. Переправилися ми через Дністер на волоський беріг і так розлучилися з батьківщиною. Тут зачиналися чужі країни, щоправда ще християнські, але вже під владою турецького цісаря. Йому князі цієї землі — зовуть їх господарями — мусять платити річний гарач і на кожний його приказ ставитися з військом і низькими його слугами себе вважати. Він же, коли який господар не сподобається, то прожене, а часом шовковим стричком своїм післанцям задусити велить. Хотинський замок побудований на скелі. Я глядів на нього, як дитина гляділа б на те, що їй показалося б нечайно на яві, що їй нянька розказувала. Ще в Кульчицях наслухався я про хотинську битву. Наслухався таких див, що казкою здавалися, хоч то сама щира правда була. На цих хотинських полях один український козак ішов на сімох турків і не дався їм, ба ще й багато вбив їх. Бо то так було, що сам султан Осман вирушив на цю війну з величезним військом. Зі собою мав чотириста тисяч війська, гармат малощо не триста і десять тисяч верблюдів із харчами, порохом, кулями. Два місяці тягнулась війна і ' султан мусів уступити, нічого не зискав.