Одної ночі зчинився був навіть переполох і хто зна, чи нас були б ті гайдуки не обскочили. Стояв тоді Панько на чатах, бо була його черга. Побачив, як з-поза високої скелі вихилився на хвилинку опришок, розглянувся, скрився за скелею і свиснув, наче б знак давав товаришам. Панько вистрілив із рушниці, а на відголос стрілу ми всі зірвалися на рівні ноги та як нас було кільканадцять, вистрілили всі разом із рушниць, що аж скелі на милю наче одним громом загреміли, хоч ніхто з нас не знав, навіщо стріляв і в кого.
Розсердився за це дуже Гарбар, бо він один не стріляв, прискочив до нас і дуже насварив. Каже, що то за яса була, чи то місяць заваджає вам та й ви хотіли його зістрілити з неба? А тепер, як би так ті гайдуки впали на нас із гір, ганчарами нас порізали б наче баранів, бо ніодин із вас не має кулі в рушниці. І казав нам скоро набити рушниці та й каже до Панька: — Ми тут лише два вояки: ти, що стріляв і я що не стріляв. Не може бути інакше, лише так, що ти колись був вояком.
— Може і бував — відповів Панько і на тім скінчив.
Шостого дня вранці в'їхали ми на місце, де дорога веде серед найвищих верхів балканських гір.
Звідтам, після тяжких трудів зійшли ми з гір. Подорож ішла тепер нам уже жвавіше й безпечніше. Одначе для мене не була вже така весела, бо мені небаром треба було розлучитися і самому, без чужої ради і власною лише головою думати про себе і про те, як зробити те, що я собі постановив. У Калафері, невеличкому містечку попросив я Гарбаря, щоб відпустив мене вже зі служби, бо відси піду до Мезембрії. Гарбар знав уже про мої замисли, бо в дорозі я нераз згадував про них.
Нерадий був він із цього і всякими способами хотів відвести мене від моєї постанови, бо, каже, дороги не знаєш, мови не знаєш, способів не вмієш, грошей не маєш, наче сліпа нетля в огонь летиш на власну згубу та й, що мав би ти визволити батька, сам у неволю попадеш.
Та коли побачив, що не відведе мене від замислу, давав уже мені лише різні добрі поради і вказував способи, як собі радити. Дав мені теж п'ять дукатів заслуженини, хоч мені того не обіцював ніколи та лише з ласки брав мене зі собою в дорогу. Коли я з усіми розпрощався і вже мав відійти, взяв мене Панько набік і каже:
— Нехай тебе Господь провадить, добра дитино. Коли б я так міг, не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою і може що поміг би тобі. Але я з тим купцем згодився до Адріянополя і мушу додержати слова. Та хоч би і на це був спосіб, то я в іншій стороні маю дуже пильні справи. Я ту Мезембрію знаю, бував я і там. Я на всьому Чорноморському побережжі наче в себе дома. Тяжко тобі там буде вдіяти що, бо там самі потурчені греки, а то собачий нарід, гірший від справжніх турків. Уважай же добре. Коли буде там у пристані та ґалера, на якій має бути твій батько при веслах, то тяжко буде дістатися на неї власним розумом. Але там є один помак, себто потурчений болгарин, але ні пес ані баран, бо він і ніби в Магомета вірить, і перед Божою Матір'ю свічку світить, як йому треба. Легко здибаєш його. Він усе біля пристані вештається між човнами і суднами. Називається Юсуф. Як побачиш невеличкого чоловіка, з таким зарослим обличчям, що нічого з нього не побачиш, лише ніс дуже великий і кривий, наче дзьоб у супа, то це буде Юсуф. За цекіна він тебе поведе на ґалеру, бо то турецький брат і наймит, і так побачишся з батьком. Але не запускайся в ніяку справу з тим Юсуфом, нічого не вір йому, бо зрадить тебе. Знаю я його, песького сина. Він за гроші все продасть. Власну душу дав би, козака продасть туркам, турка козакам, а турка і козака чортові, коли б хотів платити. Боже, помагай тобі!
Потурнак
Дістався я при Божій помочі щасливо до Мезембрії або Несебра. Майже всю дорогу пройшов пішки, бо присістись уже хоч би тому було трудно, що стрічав самих їздців, а коли віз, то запряжений буйволами і так помалу їхав, що не варт було сідати, хоч би мені й дозволили.
Недалеко від того міста є великі дуброви, а ціле місто біленьке й на білому скелистому острові. Як я доходив уже до міста, так було воно облите гарячим сонцем, що годі було глядіти на мури, бо очі від блеску наче сліпли. Місто довкола облите морем і коли б не гребля, місцями ледве на добре стрілення з луку широка, яка лучить місто зі сушею, то дістатися до нього можна б хіба лише човном. Я не думав, де дістану нічліг, а поспішив до пристані. Коли я туди прийшов, сів на самому березі й розглядаюся довкола, чи не побачу де тих турецьких воєнних Галер.