— Варна! — відповідаю зараз, а слово це вилетіло мені з уст наче своєю власною волею. Так мені вбив Семен у пам'ять ці слова, що я і через сон був би так відповів.
— Тимченко здоровить тебе! — каже на це козак, але не жде ні хвилі, що скажу йому на це, а скочив, схопив мене з усієї сили за горло, повалив на землю, придавив мені коліном груди і так мене здавив, що не можу навіть крикнути ні відітхнути.
В цій хвилині бачу, біжить іще двох козаків і ще заки я міг вимовити якенебудь слівце, вже мені руки мотузками зв'язали і потягли в поле. Тут чекали вже коні. Привів їх з-дід коршми якийсь хлопець. Козаки повсідали, а один із них, той страшний, перерубаний, що до мене був заговорив Семеновими словами і зараз потім повалив на землю, прив'язав тепер мене до свого коня.
Досі не знав я, що зі мною, так це все нечайно сталося, а в очах мені ще скакали то іскри, то чорні точки, так той козак був здавив мене. Щойно тепер прийшов я трохи до себе і бачу, що один із тих козаків, то не хто інший, лише козак Тимченко. — Семене! — кликнув я.
Семен лише глянув на мене з великим гнівом, але нічого не відповів, лише зараз відвернув голову в інший бік.
Козаки пустилися полями, а я мусів бігти щосили і кроку коням додержувати. І вже я малощо не зімлів, але Семен став щось говорити до того, що мене мав на посторонку й зараз потім стали їхати помаліше. Дуже задиханий не міг я зразу навіть слова промовити. Щойно, як відсапався трохи, кажу: — Семене! Завіщо мене волочите в пиках, наче татари?
— Ти знаєш, завіщо — відповідає коротко Семен.
— Ані я не знаю, ані ти не знаєш, бо ти мене ще не питав.
— Не бійся, — каже Семен. — Знаю я добре. Я був у Кульчицях, там мені говорили…
— Що тобі говорили?
— Що ти викопав і втік.
— То зле говорили тобі.
— Або може ти не викопав? — питає Семен.
— Викопав — відповів я, але вже сміливо і з гнівом, що Семен не вислухав мене, а казав мене спіймати і зв'язати.
Їхали ми далі, а я все мовчав, аж Семен знову зачав:
— Чому ж далі не говориш?
— А чому ж ти сам мене подорозі не спитав? Чому наслав чоловіка, щоб напав на мене наче на опришка? Та ж ти перший мене мусів бачити, коли ти мене другим показав, які мене не знали!
— Бо так треба було! — каже Семен. — Так треба було, щоб повірили мені, бо самий я перед тими людьми також наче виновник. А так переконалися, що я говорив правду. Нас є чотирьох до того, що я закопав, а ти забрав: мій нещасний батько, про котрого не знаю навіть, чи він іще жиє в турецьких руках, я і ті два старші молодці, Куліш і Пугач. Чому ж ти викопав?
— Бо інші були б викопали! Коли ти був у Кульчицях, як кажеш, то ти бачив, що роблять на поляні в лісі.
— Я бачив, але ти ще передтим викопав… так мені говорили… А зрештою бачиш, то не лише моя річ, чотирьох нас належить до того…
Коли я так розмовляв із Семеном, той, що мав мене попри коня, а був це Пугач, дуже уважно слухав, і поглядав недовірчиво то на мене то на Семена, чи не змовляємось ми зі собою,
— А де ж ти подів те, що викопав? — питається Семен.
— Там, де мені здавалося безпечно — відповідаю.
— Маєш у себе?
— У себе ні. У Львові маю.
— Де?
— В безпечних руках.
— Дай тобі, Боже, — каже на це Семен — щоб це було в безпечних руках, бо інакше живий не вийдеш від нас і краще було б, щоб тебе мати на світ була не народила.
— Дай і тобі, Боже, — відповідаю — щоб кожен так тобі додержав слова, як я, Семене.
Семен нічого не відповів, але видно було, що стало йому ніяково. Їхали ми так мовчки доволі довго до Панівців, а тамошній замок усе видно було над Смотричем. Недалеко Панівців бачу табор, але невеликий, яких двадцять наметів і стільки ж возів, а біля возів кількадесять осідланих козацьких коней.
Коли ми наблизилися до табору, чуємо якісь ніби радісні крики і стріляння з самопалів і пістолів. Семен і обидва козаки глянули на себе здивовано: видно було це для них загадкою. Але що то не була бійка, а якісь великі радощі, того вже з окликів можна було догадуватися. Бачимо двох козаків, що вискочили на конях із табору і женуть проти нас, а шапками в повітрі вимахують і кричать, що несуть добру новину.
— Опанас є! Старий Тимченко є! — кричать з усієї сили.
— Батько є — скрикнув Семен так радісно, що аж і в мене також відізвалося серце на його радість. І зараз Семен почвалав туди конем, щосили.
Пугач також пустив свого коня трюхцем і я мусів гнати, що сили. Але вже було дуже близько і я не дуже змучився й навіть рад був, що скорше побачу, що там діється в козацькому таборі. Пугач в'їхав у табор, а ввесь час добре держав мене на аркані, бо боявся, щоб я в цьому замішанні не вирвався й не втік. Але я навіть, якщо б і міг був утікати, певно не втік би, бо це, що побачив, так мені припало до серця, що почув себе вже зовсім безпечним. Ось громада козаків із голосними окликами підносила вгору на руках Опанаса, а Опанас стояв на їх раменах, хитався в повітрі, перехилявся то вліво то вправо, щоб не втратити рівноваги, але й усміхався весело до козаків і шапкою потрясав їм. Ледве я глянув на Опанаса, Семенового батька, так зараз і я радісно скрикнув: — Панько!