— Гей! Гей! — кричить до мене — а відчиниш ти ворота, котюго!
Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:
— Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!
Але цей новий гість у телячім каптані якось так не виглядав, наче б нас із шкіри мав лупити. Хоч мене перед хвилиною назвав котюгою, тепер кивнув мені головою й усміхнувся весело, зіскочив із коня, зняв шапку, вклонився гарно мамі, поцілував її в руку і сказав:
— Слава Богу! Дай Боже здоров'я пані-матко!
Коли так зняв шапку і чемно нас поздоровив, ми обоє лише губи розняли зі здивування, бо той чоловік мав цілу голову обголену, а на чубку лишився йому тільки довгий жмут волосся, ніби коса заплетений, а той собі завинув аж поза вухо.
— А тебе як кличуть? — питається мене цей козак.
— Івась — кажу і питаюся: — А вас як?
— Я називаюся Семен Тимченко з-під Черкас, осавуленко.
Завів коні у стайню, а вже були йому зі двору обрік приставили, уставив у перегородах, прив'язав, насипав їсти, наложив сіна, а передше ще зложив у куті довгу спису і косматі бесаги. Потім із одної бесаги добув лук, із другої сагайдак із стрілами, а з третьої козацьку кобзу з дереневого дерева і все те біля сідла і двох пістолів, що їх мав під кульбакою, порозвішував у порядку на кілках.
Я ввесь той час водив за ним очима з великої цікавости, а як вийшов із стайні, побіг і я, ждав, чи скоро, так як інші вояки, візьме клясти і кричати до матері: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір'ї зі сокирою у руці і забиралася рубати дрова, бо наймита ми вже тоді не мали, а тут козак прискочив до неї, відібрав їй сокиру тай каже:
— Лишіть! Я це краще вмію!
Нарубав дров, заніс у хату, взяв дві порожні коновки і не питав навіть, де в селі криниця, бо її по дорозі бачив, та наносив води. Коли ж бачив, що мати розпалює, підсунувся і сам так скоро рознітив вогонь, що ми з матір'ю дивилися на це й дивувалися. Побачив чистий горнець, що його мати приготовила була, налив у нього воду, приставив до вогню, а як зробив те все, сів на лавці, моргає до нас весело і каже:
— Вогонь є, вода є, йно варити, коби було що! Так той Семен чемно приговорився до вечері, що мати рада була йому за цю його добрість, тож мав і пшоняну кашу з молоком і трохи шпирки до хліба найшлося — а їв наче вовк, такий був голодний.
Узяв нас відразу за серце цей козак і з кожним днем миліший був мамі. А я то його так полюбив, наче б то був мій рідний. Не був нам тяжкий, радше немало помічний. Матері коли лише міг, то помагав: дрова рубав, воду носив, хату замітав, на поле ходив, січку різав, на жорнах муку молов, що візьме, то йому під рукою горить, такий жвавий робітник, а веселий, а співає, аж у хаті любо.
Бувало візьме вечором цю кобзу свою і стане співати, перервами на струнах перебирає, що й вони аж співають, наче живі і здається тобі раз, що плачуть жалісно, так що і тобі хочеться плакати; то знову б'ють наче в радісні дзвони, або наче весела скрипка до танцю кличуть, що йно підскоч із місця; то знову шумлять тихо наче вітер у бурянах і гинуть десь далеко, далеко, наче б то аж за горами, за борами було, що вже не до вуха промовляють, але до самої людської душі, і так тобі здається, наче б щось дуже доброго й любого від тебе втікало, втікало, а вкінці зовсім утекло і вернутись не обіцяло… Моїй неньці все тоді на плач збиралося тай усе їй стояв перед очима батько бідний, самітний мандрівник у далеких поганських країнах.
— Милий Боже — каже раз мати — що там тепер мій поробляє!
— Ваш? — питається Семен і каже далі: — Ось я дурень, то я думав, що ви вдова. А де ж ваш?
— Поїхав із фірманкою, з вірменським крамом… уже тому кілька неділь буде.
— А куди поїхав? — питається козак.
— Далеко, дуже далеко, аж над Чорне Море. Козак сплеснув у долоні тай каже:
— Чорне Море! Знаю, знаю! Бував я на Чорнім Морі, ой бував! Так рік іще бував! Гей, гей, то наче моя батьківщина.
Коли ж говорив це, то наче і радість і жаль якийсь рівночасно збирав його, а очі йому жевріли як два вуглики.
— Над Чорне Море поїхав. От і дивіть, а нічого не кажете! Але де, на який бік? Бачите: Чорне Море велике, велике, як світ! А по берегах міста і села і замки, а від одних до других далеко, далеко, знову світі Білгород, Килія, Судима, Тарабозан, Синопа, Варна…