І добув із череса щось дуже старанно обвинуте в шмати та давай розвивати дуже обережно а помалу одну ганчірку за другою. А було тих ганчірок може аж п'ять, здавалося, що не буде цьому кінця. Ввесь час поглядав Проць то на мене, то на батька так весело, аж очі скакали йому, вкінці видобув якийсь папір, зложений кілька разів, розложив його, як широкий і довгий, та каже: — А то що?
— А то що? — повторяю також і я разом із батьком.
— Королівський декрет! — каже Проць. — Потвердження на солтисівство.
— Декреті? Коли прийшов? Хто тобі дав його? Відкіля маєш його? Давай же тут, покажи!
Тихо, жиди, нехай сам рабін гавкає! — каже Проць і втікає перед нами з папером і тільки пальцем показує на печатку, що була на папері надолині — як будете так разом питати і кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Максиме, тай кінець! Помалу, помалу лізла, ця грамота, але таки вилізла, підстарості вилізла з кишені. Та не сама, мусів я їй допомогти дрібку, бо лізла пішки.
Дав нам укінці цей папір. Батько схопив його обіруч, а руки тряслися йому дуже і дав мені перечитати. Я перечитав раз, батько казав перечитати вдруге, втретє. І майже кінця тому не було, я вже трохищо не напам'ять знав цілий декрет, аж і батькові вкінці було вже того досить. Та й каже: — Бог свідок, який я тобі в серці вдячний, що ти в сам час так потішив мене, бо я вже з тої журби перестав їсти і спати.
— А я спав, лише не їв іще — каже Проць, коли батько обіймає його і в голову цілує, наче сина.
— Ходи ж їсти і мід пити, — каже батько — а при меді розказуй, як то все було.
Запровадив нас батько до господи та казав дати хліба і м'яса і меду. Коли ми попоїли, Проць потягнув добре меду, погладився по грудях, мляснув язиком, облизався та став говорити: — Давним давно за царя Гороха, коли було трохи сумно, мокро троха, на місяця краю, коли зуб зубові казав: — я тебе не знаю, тоді було велике половіддя, та ніяке не втонуло чортівське насліддя.
— Тай ти не утонеш, бо тобі годиться висіти — перебив йому батько — і певно ще будеш висіти, коли цього бурлацького свавільства не відівчишсяі Говори ж по людському!
Нехай же буде і по людському, — каже Проць — хоч ліпше було би по вовчому, бо мушу зачати від вовка, недоброї звірюки, від самого підстарости. Тож, коли Максимиха вимандрувала з Кульчиць а Івась також пішов у світ, остався я сам сирота, без хліба і без чобіт і без доброго слова, бо ніхто не мав його для мене. Мав я лише тіло, душу і скрипку, то й узяв це все докупи. Та й усе воно якийсь час держалося купи, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по відпустах і празниках, грав людям і з того жив. Як не було кому грати, вертався до Кульчиць до старої Семенихи. Вона позволила мені жити в себе, а я бабі за це подеколи дав якого шага. Коли я так раз вернувся, прислав за мною підстароста, забрав мені скрипку та й каже: — Ти волокито якийсь, вітрогоне! На панське не ходиш, поголовного не платиш, по коршмах тільки волочишся, дармуєш собі, ледащо! Будеш мені тепер служити!
Казав мені собі хату замітати, біля коров ходити, дрова рубати, в парубка мене свого обернув, а скрипку замкнув на ключ. Бузувір, розбишака добре знав, що я без скрипки не втечу йому. Як мені мою скрипку забрав, то все взяв мені: хліб забрав мені, розум і душу забрав мені, вже мене цілого мав, бо ж тіло мусіло лишитися при хлібі а душа при тілі, цілий же розум сидів у скрипці.
— Але як то кажуть: лихо само себе кусає — говорив далі Проць — і нема лиха, щоб не вийшло на добре. Мусів я бути в цій неволі, але тепер напевно і підстароста і гайдук жалкують того, що я мусів, а вам, Максиме і мені також обернулося це на добре. Раз приїхав підстароста із замку зі Самбора та й зараз казав мені йти по Ґерґея. Коли ж я привів його, пішли разом у світлицю, замкнулися, і чую, як до себе нараз стали взаїмно викрикати. Ага, думаю собі, найшов чорт згребло! Покусалися вовки! Підслухую під дверима та ось чого довідався я: Прийшла для вас королівська конфірмація на солтисівство і видали її зі замку підстарості, щоб віддав її вам або вашій жінці. І каже підстароста Ґерґеєві:
— Або ти мені, братіку, добре заплатиш, тоді я тую конфірмацію так сховаю, що людське око не побачить її, або не заплатиш, тоді я тебе із солтисівства так само викину, як ми Біликів викинули. Ґерґей у плач, просить, благає, погрожує. Все дарма. Тоді зачинають торгуватися наче два жиди.
— Даш мені двісті золотих?
— Дам п'ятдесят!
— Даш двісті?
— Чорт тебе побери, дам сто!
Не могли згодитися. Наматіркували собі, мало не побилися. Потім Ґерґей каже: — Як буде, так буде, а якось воно таки буде. Погодимося напевно. Прийдіть нині до мене на вечерю. Маю мід старий та вина мені прийшли з Угорщини. Легше доведемо до кінця справу.