— Казали мені люди, — каже Проць, — що пішла до Львова, бо їй пан Зазуляк із Самбора якусь добру службу нараїв, а в Стрілковичах небога не могла вижити. Там певно її знайдете.
Батько посумнів на цю вістку, але мені щось говорило, що коли Зазуляк, вуйко Оленки, нараїв ту службу, то мама може бути хіба у Григіра Чесака, а не деінде. А тепер то я хотів би вже на крилах летіти до Львова.
Довганеве завіщання
У Глинянах дігнали нас козаки: старий Тимченко з Семеном і Пугачем. Хотіли мене забрати зі собою, щоб я скорше став із ними у Львові. Але я не хотів розлучатися з батьком і просив лише Семена, щоб, як тільки стане у Львові, зайшов до Чесака та заповів, що ми вже вертаємось. Я був майже зовсім певний, що коли мати є у Львові, то не деінде, лиш у Чесаків.
Дорога з Глинян до Львова ледвещо не здавалася мені довшою від тієї далекої турецької, яку я перебув: так мені вже було пильно і тужно. Бог дав нарешті, що якось добре сполудня надтягнули ми під сам Львів до Кривчиць. Такої радости, яка мене тут чекала, ніколи вже потім не мав я в житті.
Ось, що я мав дорогого на світі, тут мої очі разом побачили. Заїздимо до господи, а перед господою стоять моя мама, Оленка, Ілля, Григір, Чесак і Красовський. З очей пустилися мені сльози з великої радости, а словечка не міг я промовити!
Одного лише мені забракло і за одним лише розглядався я, а то за Довганем. Він не лише, що такий близький був моєму серцю, але крім того знав іще й цілу тайну, задля якої вибралися до Львова Семен, його батько і Пугач. Певно чув від Іллі, що я вертаюся, а що в Кривчицях не було його, тому я трохи дивувався. Та я думав, що він, як послугач, усе потрібний у торгівлі, може не міг вибратися. Коли ми рушили з-під господи і з глинянської гори показався мені Львів, наче у глибокій великій мисці з усіми баштами й вежами, питаюся Красовського: — Пане Красовський, а що поробляє Довгань, чи здоров?
— Довгань помер — каже Красовський.
— Помер! — скрикнув я, такий переляканий, що аж усіх налякав, що зі мною.
— Два тижні тому помер, а дуже його всі жалуємо — озвався Ілля — бо був добрий чоловік і вірний слуга, хоч убогий, а такого вірного чоловіка нелегко дістане пан Ярослав. Шкода його! Був би він тобою дуже врадувався, бо любив тебе, Івасю. Все допитувався за тобою, чи не писав і чи не чули ми що про тебе. Ще й перед самою смертю згадував тебе.
Я не міг із жалю ні слова сказати, а з тим жалем за щирим приятелем прийшов і чималий жах і тяжка журба. Так мені вже було призначене, що ця Семенова тайна має все переслідувати мене, все мучити мене, всяку радість затроювати; що коли інші мої страждання вже кінчаються, то цьому одному немає кінця!
Я ж доручив був Довганеві мішочок із тією залізною коробочкою — коби запалася була на саме дно пекла, чортові на пожиток! — а тепер що пічну, що козакам скажу? Що Довгань зробив із тим, де він те заховав, і як тепер знати, де його шукати? Чи мені обидва Тимченки повірять, що я правду говорив? І що скаже той страшний Пугач, коли не дістане своєї части?
Я став розпитувати спудея, чи довго Довгань нездужав, на що помер, чи не переказував чого до мене, бо, казав я, деякі подробиці мої лишилися в нього.
— Довгань чи подвигався якимсь тягарем — каже Красовський — чи теж дуже зігрілий і зіпрітий напився зимної води, чи теж інша якась причина цьому була. Нечайно захорував на кольки в грудях, гарячку дістав і помер четвертого дня. Рятував його пан Шпитко, начеб то був хтось із його родини. Двох найліпших лікарів кликав до нього, Камп'яна і Сикста. Робили оба, що лише могли, все дарма. Про тебе бідний Довгань усе говорив. Конче хотів щось тобі переказати, але ми думали, що то в гарячці так йому щось мріється, бо все повторяв: «Де Івась? Довгань свідомий! Довгань свідомий!» А коли вже вмирав, іще говорив: «Довгань свідомий».
Я добре розумів, що Довгань мав на думці, коли говорив ці слова, які вони вважали якимсь маяченням у гарячці, і серце мені краялося з великого жалю за тою доброю душею.
— Третього дня недуги — оповідав Красовський — висповідався, приняв Найсвятіші Тайни, попрощався з паном Ярославом, Іллею і Яремою. Я також був при цьому, бо Довгань посилав за мною. Ми всі плакали, а Ілля найгірше. Копи ми вже мали відійти, він дав мені знак, щоб я лишився. Витягнув з-під подушки дерев'яну дощечку, дав мені її і каже:
— То моє завіщання, Дмитра Довганя. Довгань свідомий! Красовський, віддай це Івасеві, як вернеться. Довгань свідомий! Але тут мені зараз присягни, на Пресвяту Трійцю, що віддаш йому до власних рук! Це завіщання Довганя! Моє завіщання, для Івася завіщання. Чуєш? Довгань свідомий…