— Я мусів йому присягнути, як хотів — говорив далі Красовський, а я слухав дуже цікаво й уважно — мусів присягнути, хоч видно було, що Довгань був уже тоді непритомний та що в гарячці так маячив. Узяв я від нього цю дошку, на якій були якісь знаки пороблені чорною краскою.
— А де ж ця дошка? — скрикнув я так поквапно, що Красовський видивився на мене здивовано.
— Є в мене. Дам її тобі, коли хочеш, але що тобі з того куска дерева?
Ледве я у Львові висів із воза, а станули ми перед Клопотівською каменицею, бо добрий Григір Чесак приняв нас до себе, зараз я схопив Красовського за рам'я, щоб не пустити його скорше, доки не видасть мені тої дошки, Довганевого завіщання. Бо я знав, що то мусить бути щось таке, що мене наведе на слід, де шукати цього мішочка з залізною коробочкою. Щастя, що то не була зима, інакше Довганеве завіщання пішло б як інші дрова до печі, бо Красовський кинув був його за піч. Схопив я це, наче який скарб, бо ж дійсно для мене мало це вартість скарбу, тай побіг із ним зараз у хату, щоб краще приглянутися.
Була це доволі товста, на півтора стопи довга, на пів стопи широка дошка. На ній чорною краскою намалював Довгань незугарною рукою різні знаки. Вони — видно тому, що він не вмів писати — мали вистачити йому за букви або й за цілі слова. Приглядався я довго тим знакам, що вони мали б значити, ломив собі голову, але дарма. То була справжня загадка, хоч я був певний, що ті знаки відносяться до того, що я доручив Довганеві під присягою.
Всі ті знаки виписані були одним рівним рядом. Найперше дві товсті палички, одна недалеко одної, а обі получені третьою паличкою; на тій третій посередині було щось похоже на гак, потім ішло щось наче серп, потім була вже цілком виразно сокира, за нею йшов такий самий знак, як перед сокирою, похожий на серп, за тим серпом хрест, за хрестом ніби дев'ятка, бо Довгань знав числа, а за тим числом стояло щось наче лопата або мотика.
Так то виглядало завіщання бідного Довганя. Надумувався я довго, але даремно, над тією дошкою. То й зачав знову думати над тим, що мені далі робити? Не було іншої ради, тільки піти до козаків, бо я так обіцяв, що як лише стану у Львові, то передовсім відберу від Довганя мішечок із коробочкою й віддам його старому Тимченкові.
Був би я й зараз пішов, але вже западала ніч, і небаром мали замикати міські брами. То й не міг би я був уже видістатися з міста, або коли б і видістався, то міг би повернути домів аж ранком, як відчинять брами, бо козаки станули в господі у Волинця за мурами міста на Галицькому передмісті. Я й рад був із того, що годі було зараз іти, бо міг лишитися вечором із батьком і ненькою, мали ми час натішитися собою і нарозказувати, а потім вечеряли ми разом із Григором Чесаком. І хоч не було ні меду ні вина, то такої веселої вечері, як ця при молочній каші, як живий, не пам'ятаю.
На другий день ранком станув я перед козаками наче виновник. Хоч сумління моє було чисте проте дуже несміло розказав я їм цілу справу. Дошку, себто завіщання Довганя, держав я перед собою, мов татарин щит, наче б хотів заслонюватися нею, якщо Пугач із шаблею кинеться на мене. І мало бракувало, щоб справді так не сталося. Бо коли старий Тимченко і Семен вислухали мене мовчки, видно думали, що тепер діяти, то Пугач дуже сердито вдарив п'ястуком у стіл і став страшно відгрожуватися.
— Мовчи, Пугачу! — крикнув старий Тимченко — дурний крикуне, бо нічого не вигавкаєш, а по лепеті певно дістанеш! Я ж казав уже тобі, що твою частку матимеш. Я не візьму, Куліш не візьме, Семен не візьме, а ти своє візьмеш і вдавишся, або інша погибіль буде тобі!
Пугач глипнув дико, але замовк і лише під перерубаним носом воркотів, як пес, що хоче вкусити, а боїться палиці.
— Покажи цю таблицю — каже до мене Тимченко.
Дав я йому її, поклали на столі й усі три стали пильно приглядатися.
— А ти що кажеш на це письмо? — питає мене Семен. — Ти ж знав того Довганя, бував із ним, розмовляв, ти краще можеш відгадати його думки, ніж ми, що на очі його ніколи не бачили.
— Що я кажу? — відповідаю. — Кажу, що Довгань певне хотів дати знаки, за якими, як по слідах, можна потрапити до місця, де сховав або закопав мішочок.
— То так і буде — каже Опанас і глядить на дошку та думає.
— А як ти знаєш, дурню, що закопав? — питає мене Пугач і вишкірив до мене зуби.
— Бо йдуть знаки одні за одними, а останній знак, то напевно рискаль; тож я гадаю, що закопав.
— А що тут стоїть на самім початку? — питає Семен і кладе палець на тих двох рисках, получених угорі третьою рискою. — То найважніший знак, бо то початок усього шукання.
— Ворота, виразні ворота! — скрикнув Пугач, дуже гордий із того, що відгадав, коли інші не могли. — Ворота як бик!