Відмірив дев'ять кроків і каже: — Пугачу, тепер копай, тепер ти мудрий!
Пугач узявся жваво до роботи і незадовго рискаль попав на дерев'яну скриньку.
— Є! — викрикнув я, бо пізнав, що це така скринька, яких було багато в пана Шпитка в індермасі.
— Є! — скрикнули врадувані козаки, а Опанас Тимченко добув із землі скриньку і ножем відсадив віко.
У скриньці був добре знаний мені мішочок, а в мішочку залізна коробочка.
— Слава ж тобі, Боже! — сказав я сам до себе і відітхнув повними грудьми, начеб щойно тепер найшов досить повітря на світі.
Я врадувався нахідкою більше ніж козаки. Почув себе вільним від жаху й журби; спав мені, як то кажуть, камінь із серця, бо я вже був свобідний від безнастанного неспокою й тривоги за доручену мені тайну, свобідний від присяги, від затаювання її перед добрими людьми, вільний від підозріння, що я спільник якоїсь нечесної справи, до якої я не міг ані признатися, ані її випертися.
— Семене! — озвався я. — Все тепер щасливо скінчилося між нами! Я додержав тобі присяги. Правда, що я вже тобі нічого не винен?
— Але я тобі — каже Семен.
— І я тобі! — каже Опанас. — Я ще твій довжник. Я тобі, хлопче, винен сто цекінів!
— Ви мені, Паньку, винні лиш одного цекіна — кажу я йому, а нарочно назвав я його так, як він сам казав кликати себе, тоді як згодився у Гарбаря в Туреччині за фірмана. — Але і того цекіна певно не добудете з того мішочка, що ви викопали його, бо де ви це продасьте?
— А знаєш ти, що в цьому мішочку?
— Пророк Магомет — кажу. — Діямант, дорогоцінний камінь, так він називається.
— А відки ти це знаєш?
— Знаю, бо тут шукали за тим проклятим самоцвітом і за людьми, що його мали — кажу я і повторяю те, що мені розказував колись золотар Льоренц. — І знаю також, що краще вам його до Львова не нести на базар, бо небезпечно.
— Не бійся, Івасю, тепер за нас — каже на це Опанас — маємо ми вже купця, доброго купця, а сто цекінів, то ти так, як би вже мав у кишені. Приїхав до Львова чавш із Стамбулу, Ефакір Мехмед, він зараз купить.
— Але у Львові є уряд і війт і кат — кажу — і легко тут скінчити на цьому, від чого ми нині зачали. Хіба ж мало я цього на власній шкірі не зазнав, а все задля цього Пророка Магомета, бодай пропав!
Стали сміятися козаки з тих моїх слів, а старий Тимченко каже:
— Не дурний ти хлопець, ба дуже мудрий і бистрий, бо ти показав це, але і я не такий дурний, щоб до вас тут приїздити з голими руками. Знають добре Тимченка львівські пани і королевич Володислав, козацький приятель, знає мене.
Маю я такі письма з собою, що як би про них знав ваш бурмистр і ваш львівський війт, то певно поздіймали б шапки переді мною. Побачиш зараз завтра. Годитись будемо в ратуші або в замку, сам староста Мнішех буде при цьому, бо його жінка то княгиня Головчинська, вдова по Григорі, коширськім князеві Сангушкові. А ця пані добре знає Тимченка, здавен давна знає його.
Золотий дощ
Ще того самого дня пішов я з батьком до Іллі, бо щераз хотів подякувати йому за його доброту для мене, якій я завдячував рятунок мій власний і мого батька. Бо коли б він був не виправив мене з Гарбарем, хто знає, що було б мене чекало у Львові. Я мусів Ляшкевичеві оповісти про все, що я перебув у дорозі і як за допомогою Божої Матері пощастило мені видобути батька з турецької неволі. Сам, непитаний, розказав я йому і Семенову тайну.
Дивувався всьому Ляшкевич, а все йому тепер було ясне, що йому здавалося колись у мене скритим і недобрим. І сам тепер радий був, що пішов за спонукою свого серця і не полишив мене, бо каже: — Недалеко тобі було до ратушевої тюрми, а хто зна чи і не ката. Я сам підозрівав тебе у нечистих ділах і сам того не був певен, чи добре роблю, що не віддаю тебе до ратуша.
Запровадив мене Ляшкевич до самого пана Ярослава. А пан Ярослав прикликав свою дружину і я щераз мусів розповісти все.
Я довідався від пана Ярослава, що заповіджене Тимченком легко може статися, бо до Львова таки приїхав посол турецького цісаря Ефакір Мехмет. Це тому, що в турецькій столиці, Стамбулі, помер знатний і славний купець, Ресул Аґа Челебі, а все його майно пішло на цісарський скарб. Той купець мав велику торгівлю у Львові з вірменами та греками. Вони винні були йому ще великі гроші, тому султан вислав того чавша з листами до польського короля, щоб наказав львівським міщанам виплатити довги на руки чавша. Король сповнив волю турецького цісаря і додав тому чавшеві свого дворянина Івана Курського. Дворянин приїхав із чавшем до Львова і помагав йому відбирати довги.