— Дай вам, Боже, здоров'я! — сказав батько й очі засвітилися йому й затиснув п'ястуки. — Біг заплать вам! Ви мені отворили очі! Я так і зроблю! Івасю, завтра їдемо до Кульчиць!
Вечором прислали по мене козаки, щоб я завтра ранком о десятій годині ждав перед ратушем, бо мають зі мною важну справу. Я з'явився там раніше, як казали мені. Надійшли обидва Тимченки, Опанас і Семен, а був із ними й Пугач. Усі зодягнені по святочному, в козацьких жупанах і при шаблях, як на велике свято.
Питаюся Семена, пощо мене тут?
— Якже ж ти не мав би бути при цьому? — каже Семен. — Тут нині буде комісія, комісарі зійдуться і будемо годитися з тим султанським чавшем за «Пророка Магомета». Золотий дощ падатиме тут і на тебе капне також. Ти добре набідувався через мене, то справедливо мусиш тепер утішитися. Ти помагав у млині при муці, помагав при печі, а тепер, коли з тої муки їстимемо хліб, то ти не мав би їсти його з нами?
— Я волів би наш житній хліб, а бодай вівсяну паляницю в Кульчицях, — кажу — коли б нам не боронили.
— Та ж уже маєте королівський декрет? — питається старий Тимченко.
— Декрет є, але кажуть нам, що самим декретом не виженемо Ґерґея. Ще треба кия.
— Киї всюди ростуть. Тепер вам лекше за кия, ніж було за декрет.
— До декрету треба кия, — кажу — а до кия треба руки. Я й батько маємо лише по одній правій руці, з двома киями йти на Ґерґея тяжко, він найде їх більше на нас!
— Зробимо заїзд на нього — озвався нараз Семен і вдарив по шаблі. — По шляхоцьки заїдемо його, — Батьку — додав, обертаючися до Опанаса — поїдемо з ними витрясти Ґерґея!
— Чому б ні? — каже Опанас. — Твій батько має королівський декрет, може тепер зробити те, що називають екзекуцією декрету. Король дав тобі, то й бери, силою бери, коли по доброму годі!
Не могли ми далі про це говорити, бо вже стали сходитися комісарі. Отой султанський чавш Ефакір Мехмет в'їхав на білому коні в високому турбані на голові, золотистому халаті та з багатою шаблею, що вилискувалася до сонця від золота і самоцвітів. Пішли й козаки до ратуша. Я боявся йти з ними, і возні були б не пустили мене. Одначе Семен узяв мене за руку між себе і свого батька і так мене майже насилу завів по сходах до великої світлиці.
Засіли там при великому столі львівський староста Мнішех, бурмистр міста доктор Сикст, два райці, а заразом золотники Седмиградський і Кудлич, королівський дворянин Курський, султанський чавш, міський перекладчик Байдулович і о. Бонифат, а на окремій лавці козаки і я біля них, переляканий, чи мені от-от ці панки не скажуть вийти за двері.
Староста Мнішех мав перед собою письма, що їх привіз Опанас. Коли розглянувся по світлиці, і побачив, що всі є, сказав Опанасові подати йому мішочок із коробочкою. Отворив коробочку малесеньким ключиком, про який я не знав, що є в мішочку, бо був схований в окремій зашивці, виняв із нього «Пророка Магомета», цей діямант, який я так довго носив при собі, за який я наївся стільки жаху, а котрого і досі не бачив та навіть не здогадувався, як виглядає ця біда!
Піднісся я з лавки, щоб краще бачити і глядів дуже цікаво. Досі я все думав, що як відчинять цю коробочку, то з неї вискочить вогняний диявол або неправду блисне якесь чудо, або світло величезне бухне з нього, як від лискавки, та осінить людину — а тут нічого з того всього!
Це наче кусень чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чарочку в пана Шпитка, навіть не такий великий як голубине яйце. Між двома пальцями держить його староста до світла, а всі глядять на це вельми цікаво, наче на якесь чудо, мало очі їм не повискакують.
Думаю собі: Милий Боже, така дрібничка, а стільки крови задля неї полилося, такий камінець, а дали б за нього фіру золота! Коли б ті сльози, що їх моя ненька виплакала за одну ніч після нашого нещастя, затвердли на скло, був би з того більший самоцвіт ніж той камінь. А ось тим каменем тисячам і тисячам бідних людей гіркі сльози можна б осушити!..
Староста Мнішех сховав брилянт до коробочки та каже: — Кілька коронних панів, моїх приятелів, вставлялося за вами, Тимченку, як за лицарем, щоб я вам поміг продати цей камінь та що ви здаєтеся зовсім на мене. Чи так?
— Так, пане старосто — відповів Тимченко.
— Я казав оцінити цей самоцвіт панам райцям Седмиградському і Кудличеві, обом золотникам. Повторіть тим людям, пане Седмиградський, як ви оцінили з паном Кудличем.
— Оцінити цей діямант тяжко й легко можна помилитися — бо то сирий камінь і в такім стані в якім вийшов із землі. Треба би післати його до шліфарів, до Амстердаму або до Венеції. Нині годі сказати скільки з нього відпаде та який останеться завеликий і яка буде його вага. Друге, що на таку дорогоцінність попит дуже рідкий, нелегко може натрапитися купець, що купив би діямант для торговлі. А мусів би ждати покупця, то тратив би відсотки від великих грошей. На наші обчислення він варта 4.000 червоних золотих.