Выбрать главу

— Варна, Варна! — викликнула ненька — до Варни з купцями поїхав.

— От що, так і кажіть, до Варни! Знаю, знаю! То не там від Запоріжжя, де наш Дніпро, ані там від Волощини, де ваш Дністер до моря впадає, то вдолі, вдолі…

— Як то Дністер? — кажу я дуже здивовано, бо Дністер плив під нашим селом — то Дністер плине аж до Чорного Моря?

— Чому не має плисти?… Плине аж до самого моря, а коли б ти хлопче, вийшов тут із Кульчиць, а йшов понад беріг, а йшов і йшов і йшов… то ти до лиману, а з лиману до Чорного Моря зайшов би, ось що!

Задумався я дуже, а тимчасом мати каже: — А ви там були, Семене?

— Чому не мав би бути? Був я там, був я і далі. Де то Семен не бував із батьком осавулом і молодцями!

— Так пішки, дністровим берегом? — питаю тепер.

— Бач його! Пішки, берегом! Ще ж ти дурний, хлопчино! На чайках ми там були…

І став дуже сміятися з мене, а я вже соромився спитати, що це таке чайки, бо знав лише чайки — птахів, і чув, що осінню вибираються вони за море, але мама питається:

— А що це таке: чайки?

І ми довідалися від Семена, що чайки, це такі великі човна, жолоблені з липових колод, шкірою всередині вибивані, а довкола трощею, себто очеретом виплітані. На таких чайках і ріками і морем скоро пливе, хто знає добре веслувати.

— А що ви там робили, Семене, на Чорному морі й у Варні? — питається ненька.

— Що ми там робили? Гуляли! В гостях ми там були, гей у гостині! Лише, що нам там не були раді, ой не були, певно не були!

І тут перервав і не хотів далі розказувати, лише такий якийсь зробився, наче б його хтось відмінив. Щось йому такого з очей блимнуло, чого ми передше ніколи не бачили в ньому, так наче б у цьому козакові ще друга якась людина сиділа, але лиха і строга, а щойно тепер із печері виглянула на нас. Але це було лише хвилиночку, бо зараз потім знову був веселий.

Мали ми багато потіхи з того козака, і я і мати і сусіди, а я, то вже певно найбільше. Навчив він мене грати на своїй кобзі, навчив із лука стріляти, а був такий зручний у цьому стрілянні і таку мав дивну певність в оці, що було птаху на лету стрілою прошиє; показав, як маю собі стругати вершки на стріли, як на них набивати гострі кінці, як робити сильця і сітки на птаство й звірину, як виплітати ятірки на риби, як у чистім полі або в лісі визнаватися, де сонічко встає, а де ховається, і де на небі південь, а де північ, а то навіть у ночі зі зір; як прикладати вухо до землі й наслухувати і пізнати чи хто їде здалека, і чи то вози, чи кінні люди, та чи їх мало чи більше — так навчив мене різних цікавих речей, яких у нас на селі ніхто або зовсім не знав або недобре знав. Із конем своїм худим і на око дуже марним, то був наче з приятелем або рідним братом, говорив до нього наче до людини та казав, що кінь його розуміє, а він коня.

Дозволяв мені також сідати на свого коня, а коли тамті два коні вів на прохід, дозволяв мені їхати на своїм, а сам їхав на гусарськім.

Одного ранку виїхали ми так із кіньми і взялися дорогою до Самбора. Зробили може якої чверть милі, як надибали віз невеличкий, але добре навантажений, так наче б якийсь крам віз, із двома сильними кіньми в мадярському запрязі й візником, зодягненим не по нашому, бо в нас таких свит і таких шапок високих, гострокінчастих, а дуже подібних до тих, яку козак Семен мав на голові, ніде довкола не носили. Як його Семен побачив, то майже підскочив на коні і зараз до нього:

— Слава Богу! А ви від Таращі?

— А від Таращі. Від Лебединої Греблі.

— А відкіля їдете?

— Аж із семигородської країни.

— А куди Бог провадить?

— До Львова, а відтам, помагай Біг, додому, в Україну.

— А віз і коні ваші?

— Коби то мої! Я бідний чумак. Не мої, жидівські.

— А що то за жид?

— Хотинський, турецький жид, Рудий Хаскель.

— Рудий Хаскель! — крикнув Семен і так кинув собою на коні, наче б хто його стрілою прошив. — А де він?

— Лишився позаду — каже візник — їде конем, на сивому коні, от і копита чути.

Дивлюся я в той бік і бачу: їде на сивому коні хлоп дужий, у чорному жупані, перепоясаний широким ремінем із сірої шкіри, лице темне, наче в цигана, з великою рудою бородою і малими бистрими очима, що світяться наче в кота.

Як лише його козак Семен побачив, почервонів увесь наче польний мак, жили набігли йому кров'ю на чолі, а очі запалали таким гнівом, що аж мені самому стався страшний.

— Бог мені дав його! Бог дав мені його! — каже голосно і валить конем просто на жида.

Жид глядів більше на наших коней аніж на нас, щойно як Семен так крикнув і так близько до нього під'їхав, що коліном торкнувся майже його коліна, підвів очі на козака: