Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.
Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: — Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!
Ваврик, церковний дід, уже приглухуватий, зачув лише щось про турків, думав, що то люди зчинили такий галас, бо йдуть турки або татари, виліз мерщій на дзвіницю і став дзвонити на сполох. Тепер усі, що ще були лишилися по хатах, навіть із найдальших загород, пустилися за людьми з великим криком. І так із цілою тією гурмою, серед безупинного крику їхали ми до нашої загороди. Проць, що мав із собою скрипку, вигравав на ній наче біснуватий, а козаки по своєму також вигукували.
Та що більше ми наближалися до нашої хати, то тихіше ставало, аж цілком затихло. Не знати, чи зі страху перед гайдуком чи лише з великої цікавости, що далі буде. Тимчасом із нашої хати доходить до нас музика, веселий галас і гуляцькі вигуки, видно Ґерґей має гостей і бенкетує з ними. І таки так було. Справляв собі гайдук лиходій забаву: запросив собі таких самих як він. Був там підстароста, що, видно, з Ґерґеєм знову побратався, як то буває між драбами: у них легко з ворога брат, а з брата ворог. Був підсудок від спринської жупи, митар із-під Самбора, німець наставник над тими людьми, що в лісах палили попіл, був якийсь обірваний шляхтюра чиншовий, один із таких, що то про них кажуть: «шляхтич із Помиєва, пана Віхотя син», і ще кількох драбів. А все те пило й гуляло при циганській музиці.
Із хати ніхто не запримітив, що ми над'їзджаємо, бо вся компанія робила такий галас і так викрикувала при музиці, аж вікна брязчали. Ледве віз станув перед брамою, вискочив мій батько і віжки кинув якомусь чоловікові, щоб потримав коні, а сам біжить подвір'ям до своєї хати. Мати за ним, майже за поли держала його, бо боялася, щоб у першому гніві не наробив якогось нещастя, я за мамою, а за нами козаки.
Впав батько перший у хату, а мав таку вдачу, що як його схопив великий гнів, то полотнів увесь на лиці. Як упав у хату, мало не вивалив дверей, і можна було перелякатися його, такий блідий був; подобав радше на мерця, ніж на людину з цього світу.
Як побачив його Ґерґей, наче скам'янів, очі вилупив і одну руку підняв угору, наче хотів перехреститися. Батько наче труп блідий, із синіми устами, скочив до Ґерґея, схопив його за горло, став трясти ним і кричить: — Розбишако! Геть мені з хати!
Гайдук іще більше вибалушив очі, почервонів, навіть відсапнути вже не міг. Батько може неправду був би вдушив його в цій першій запапьчивості, коли б не я і не мати. Ми стали шарпати батька за плечі й за руки, кричати, щоб спам'ятався, та й так із бідою відірвали його від Ґерґея.
Затихло в хаті, хоч мак сій, музика перестала грати. Козаки, щоб не дармувати, як кинуться з нагайками на гостей, як стануть періщити, то кожний утікає як може, а підстароста перший через вікно скаче, ще лише Семен наздігнав його і потягнув кілька разів добре по спині. А що котрий вікном або дверми втече, то його ця товпа на вулиці, а ціле село було там, вітає вигуками і сміхом і собаки як скажені брешуть на кождого, що тільки хильцем у поле п'ятами киває й Бога благає, щоб урятуватися щасливо з бешкету.
Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: — Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!
Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: — Знаєш ти це?