Хвилинку ще надумувався підстароста і з недовір'ям споглядав на нас. Та вкінці зміркував, що Тимченко каже правду: коли б ми хотіли, легко дістали б його наче борсука з ями. Зійшов наділ, відчинив двері та впустив нас у хату.
— Я все говорив — каже — що ви, Максиме, чесна людина та що вам кривда діється, але цей гайдук Ґерґей…
– Ґерґей вам ані брат ані сват — каже батько. — Що ви маєте з ним держати?
— Або я за ним? — сказав підстароста. — То драбуга, лайдачина! Я за ним обставав би?!
— Коли так, держіть із нами — каже батько. — Що сталося, то сталося. Я вже вам того не пам'ятаю, але тепер уже лишіть мене в спокою та декрет пошануйте, бо бачите, що і я зумію оборонитися, хоч пімсти на нікому не шукаю.
— Я мав би не шанувати королівського декрету? — каже підстароста й облудник п'ястуком б'ється у груди й очима завертає. — То для мене свята річ! Я той декрет переховував у себе для вас, я розпитувався про нього, я ждав вас, щоб видати вам його і повернути вас на солтисівство, але де ж було вас шукати? І ваша жінка вимандрувала й Івась теж. Тож кому було дати декрет? Той злодій Ґерґей украв мені декрет, але Бог справедливий, бо і йому вкрали декрет і так дістався у ваші руки, як повинен був. А тепер самі кажіть: чи винен я?
— А Ґерґея берете на себе? — питається батько.
— Вже я його беру на себе! Нога його тут у Кульчицях більше не стане, ні ви його більше не побачите! Нехай той драб у самбірськім замку в печах підпалює й кімнати замітає, як то було здавна його службою.
Коли я слухав, що той Юда говорив, то мав одну розраду, що Господь дав так, що між лихими людьми нема приязні а спілка між ними все скоро розлітається. Під їх вірою сидить зрада, як вуж під свіжим сіном, і все так буває, що один одному карою стане. Той чоловік недавно з гайдуком кумався, їв його пироги, пив його мід, при його музиці танцював, а тепер відрікся його і рад би був видати його під меч…
Я подав батькові дукати. Батько став вичислювати на стіл, а підстарості аж очі світилися, так лакомо позирав на золото. Що один дукат на столі забрязчить, то він смачно рушить губами, що здавалося, кожний дукат проковтне наче цукровану горошинку. Коли вже дукати лежали на столі, він розкрячив пальці мов граблі, щоб згорнути гроші, але я схопив його за руку тай кажу:
— Пождіть хвилинку, пане підстаросто. Я був у львівського купця на науці, а там так говорили: Насамперед пиши, потім заплата…
— Я в купців не служив, — каже підстароста, — але мене так учили: Насамперед бери, потім пиши.
— Може обидва маємо правду, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, доки нам не напишете посвідки, що ми не винні вам ані чиншів ніяких, ані поголовного, ні підвод, ані ніякої речі.
Батько й Опанас похвалили це моє жадання, а підстароста глипав із-під лоба на мене лихим оком, але сів і написав письмо, як я хотів.
Як ми скінчили так із підстаростою, вернулися до нашої загороди. Там мама з Семеном і Процем підпалили вже в печі, а як дбайлива господиня, навезли зі собою зі Львова круп, солонини, вуджених схабів, а вже в селі купили яєць і молока, а підстароста продав нам два збани меду, але тричі стільки казав заплатити собі. Тож мали ми чим угостити козаків. І так веселились ми всі до пізньої ночі, що вже кури піяли, коли ми надумалися йти спати.
На другий день раненько Тимченки й два козаки були вже на конях. Їм пильно було вертатися, ніяк не дали намовитися, щоб залишитись хоч до полудня.
Семен каже до мене при пращанні:
— Івасю, я щераз прошу прощення за прикрість, що я тобі зробив. Але то бачиш, не тільки, що я мусів бути критий перед навісним Пугачем, але й так воно склалося, що ми з тобою хоч зустрілися ще на морі, не могли нічого оповісти один одному про себе. Як знаєш, тільки ми прибули на Січ, я зараз пропав зі Січі. Це мене кошовий покликав і казав негайно гнати за відділом татар, що вертався з добичею з України. Я навіть не мав часу попращатися з тобою. Коли я повертав із походу, зустрівся з Пугачем і Кулішем, що верталися зі Львова. Вони наоповідали мені всячини: що ти викопав самоцвіт, що втік із ним і я, хоч не дуже вірив, всетаки не був уже певний, що воно не правда. — І відсіля пішло, що я заподіяв тобі таку прикрість! Прости, щераз прости!
— Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства — сказав я.
Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.