— А чи ви певні, що ваш батько живий іще між турками? — питаюся Семена. — Може вже вбитий?
— Вбитий? — каже на це Семен. — Турки напевно не вбили його! Вони раді, що його живого мають, коб найдовше. Вони його собі на вагу золота кладуть. Треба тобі знати, що мій батько то славний пушкар, голосний по світі, ген по всій Україні. Другого такого не найти, хіба в німецьких країнах.
Я хотів питатися Семена, що це таке пушкар, бо я тоді цього не знав. Та він наче вгадав, що я цього не розумію і каже далі:
— Або ти знаєш, що таке пушкар? Певно не знаєш! От що, шіснадцятий рік хліб їсть, а дурний, про пушкаря не чував! Але про гармати ти чув. Пушка і гармата, то одно. Мій батько знає коло гармат ходити, як ніхто інший… Як наставить, вимірить, вицілить, запалить, то куля навіть на цаль не хибить. Як хоче кому урвати голову, то відірве, як ніщо. Я так із лука не вмію вистрілити, як батько з пушки! Його кулі слухають; кожна летить туди, куди пішле її, як козак із листом. Але це ще не все, хоч і те дуже багато. Батько сам уміє пушки робити. Він уміє вилляти з криці таку страшну гармату, що хлоп у неї влізе, а як з неї вистрілять, то земля трясеться, а куля з неї вежі й мури валить, в купу каміння обертає. Він і дзвони вміє виливати, ще й які! як задзвонять, то наче зі щирого срібла; як роздзвоняться, то аж серце радіє; голос по полях і степах милями пливе, до неба б'є… бам! бам! ціле повітря грає і співає! Може колись почуєш такий дзвін, що його батько вилляв, або побачиш таку пушку його роботи. Чому ні. У Наливайка була одна, забрали її ляхи до Кракова. То якже ж такого майстра турки вбивали б? Він жиє, але де? Бог знає. Може в Хотині, може в Бендерах, може в самім Стамбулі біля пушок мусить робити, на пожиток поганців, а на згубу козацьку. Але я його знайду, конче знайду, як Бог на небі! Тепер уже знаю як, і маю, чого мені треба.
— А то ви певно обдерли Хаскеля, Семене — сказав я — і маєте тепер багато золота на викуп…
— Обдер, не обдер — каже козак — мав песький син на собі гаманець певно повнісенький дукатів — але я не взяв ані одного. Я шукав чого іншого. І так Бог дав, що я найшов. І тому не дбав уже про його гроші.
— А що то було? — питаю.
— Дивіться, відкіля ти такий взявся цікавий! То було щось, що більше варта ніж золото, яке міг би двигнути на собі Рудий Хаскель, хоч ти бачив, який він хлоп. То було це, що погубило мого батька!
— А ви казали, Семене, що батька не що інше погубило, лише жидівська зрада.
— Але зрада з цього пішла, що батько мав те, на що жид був ласий наче вовк на барана, а чого купити не міг, бо батько знав, що воно варта. Бо бачиш, хлопче, у нас так буває: йде козак на виправу, уходи, чайками пливе на турецькі береги, здобуває великі скарби. Але як із уходів вертається і хоче продати, то зараз староста або його служба відберуть. А тож козак це шаблею здобув і на кім? На песькім сині на поганцеві, невірнім ворозі християнства. А то ж козак кров'ю своєю заплатив, лише кривди покарав, бо ж скільки то народу, скільки золота, скільки срібла зі святих церков не беруть турки й татари! Чи то справедливість? Але що діяти, так воно вже. Тому рад-не-рад козак мусить собі заходити з жидом, із вірменином, із волохом, що на таке купно лакомий, але найчастіше з жидом. Так і з цим Рудим Хаскелем бувало. Після кожних уходів приїздив поганець до нас і купував; за будьщо купував; десятої, сотої частини того не дав, що річ варта, а козак продати мусів. Торгував Хаскель добичею мого батька, але батько не дурний, знав, що за скарб рідкий має, що і сто таких жидів витрясти, і стільки грошей не витрясеш. Про одно Хаскелеві ходило, як чортові про душу, а цього не міг дістати. Заманив батька ніби до багатого купця, що буцімто з Москви нарочно приїхав, перший царський слуга. Той певно купить, для самого царя на Кремлі купить. Батько знав із давен-давна Хаскеля, торгував із ним довгі літа, повірив. Поїхав із жидом на волоську границю, впав у засідку. Хаскель забрав йому все, що було при ньому, а самого туркам видав і ще заплатити собі казав, бо їм пушкаря нараяв, якого на світі пошукати… От, бачиш, так то було.
Хвильку Семен мовчав і глядів перед себе похмуро, наче думав над чимсь, що сталося, і над тим, що завтра може статися. Нараз озвався: — Досить того говорення! Знаєш більше, ніж тобі знати треба, але того власне не знаєш, навіщо я тебе тут кликав. Мені час у дорогу. Ти присягнув на хрест святий і під великою клятвою, а хто такої присяги не додержить, буде від Пресвятої Трійці відділений і на місце Юди покликаний. Слухай же тепер і вважай! Бачиш цю щілину в скелі?