Ще півроку минуло, поки він справді оформив купчу і дав підписати договір їй, щоб у випадку розділу майна після розлучення половина ділянки не змогла відійти його тоді ще законній дружині й спільному з нею синові. Усе разом це тривало спочатку стільки часу, скільки вона собі й уявляла, а тоді ще раз стільки ж часу, так що їй уже важко було витримати чекання, і врешті-решті ще трохи часу, що вже було понад її сили. Підписуючи договір про купчу ділянки над озером, вона була така виснажена, що, зачувши фразу «рідний клаптик землі», яким її чоловік назвав цю землю, мимоволі згадала одну берлінську зиму, що давно вже минула, коли вона, ще дитина, потайки від усіх вискочила на замерзлу річку Шпреє, і саме та крижина, на яку вона стрибнула, відкололася і попливла за течією. Її тоді так виснажило втримування рівноваги, холод у промоклих наскрізь черевичках, а тоді хапання простягнених рук, драбин і жердин, та насамперед страх, що крижина винесе її геть з Берліна ще до того, як комусь вдасться порятувати її, що вона, уся мокра, негайно ж заснула на руках у чоловіка, що заніс її додому до тата-мами.
Після підписання купчої архітектор справді розлучився, тоді одружився з нею і взявся будувати дім. Сміх знову повернувся до неї, і, немов прагнучи назавжди вбудувати цей сміх у дім, чоловік виконував найхимерніші її бажання: на решітці балкона її кімнати з'явилася викута металева пташка, її шафу для одягу він заховав, спорядивши позаду подвійних дверей секретним механізмом для відкривання, для телефону в стіні поруч з її ліжком було вмонтовано спеціальну поличку, постіль вона складала в три ніші, заховані біля ліжка за обшивкою стіни рожевим шовком, на вікна в домі поставили шибки з кольорового скла, на спинках стільців у їдальні вигравірували їхні монограми, а віконниці на першому поверсі зачинялися й відчинялися за допомогою схованої у стіні будинку корби — і коли хтось проходив повз дім, їх забавляло лякати перехожого тихим, моторошним рухом чорних віконниць. Немов демон, він випаровував для неї дім, а вона знай сміялася. Те, що дитячої кімнати в домі не передбачалося, для обох було очевидним.
Вона працювала й далі в чоловіковому берлінському бюро, але на вихідні вони завжди їхали сюди, а що її чоловік спроектував незабаром літні будиночки для декого з сусідів, які також хотіли мати дім над озером, і наглядав за ходом будівельних робіт, то вони все більше часу проводили на клаптикові рідної землі, як її чоловік усе ще називав цю ділянку над озером, і їхнє коло друзів розросталося. Під час поїдання раків вони, раз він, раз вона, починали розповідати історії, вони ставали в цьому все вправнішими, і їм неважко було ніби випадково продовжувати те, що говорить інший, від чого гостям було ще смішніше, а ключові моменти історій звучали ще дотепніше. А ми хіба вам ще не розповідали? Як він їй, а вона йому, а він тоді, і як вона, як він їй на це, а вона як здивується, вона дослівно думала собі, що, а він врешті, ні справді, каже вона і киває для заповнення паузи, яка зараз настане, головою. А її чоловік додає, тоді вона й собі докидає слово, він продовжує, але їй ще конче треба сказати, що, і він погоджується з нею. Невдовзі перед кульмінацією історії вона починає сміятися вже наперед, тоді нарешті — розв'язка, і все вибухає сміхом, сміється все, сміються всі, ще пива, ще вина, залюбки, я вже пас, хіба склянку води. Так архітектор та його дружина допомагають проминати своєму часові і часові своїх друзів.
Дружина архітектора, яка від заміжжя знає, що сенс пригоди полягає властиво в тому, щоб віддатися незвіданому, з усією вродженою любов'ю до руху допадається до осілості, а ідеальним місцем для цього виявляється саме їхня ділянка, не в останню чергу завдяки розташуванню над водою. Її сестри, які за цей час обидві народили дітей, дивляться з мостика їй услід, коли вона кролем перетинає слід на воді, який тягнеться за катером, і пливе ще далі в озеро, так далеко, що вже видно тільки її купальну шапочку, сестри ж залишаються на березі і плюскаються з дітьми на мілині; сестри люблять смакувати раків, проте верещать, коли молодша сестра притуляє їм рака, що безпомічно звивається в неї в руці, до спини, а тоді без гидливості вкидає рака в сітку; коли гойдалка племінників заплутується в гіллі крислатого дуба, то це вона вправно залізає, чіпляючись долонями й ступнями в кору дерева, нагору, осідлавши гілку, просувається до її краю, а тоді кидає розплутані шнури гойдалки донизу. Старші сестри та їхні діти досхочу висипляються, поки власниця дому вдарить у ґонґ, скликаючи на сніданок, а принаймні за годину до початку сніданку клямка масивних в'їзних воріт ще мокра від роси, вона виходить з дому і йде далеко в ліс, а тоді повертається полями назад, дивлячись на озеро. Щоліта сестри разом із дітьми приїжджають до неї на їхній клаптик землі на декілька тижнів, вони купаються, їдять, обмінюються переписами страв, дивляться на свою бездітну сестру, слухають її сміх і млосно лежать у затінку, відпочиваючи після обіду, вони відпочивають, як то кажуть, проте часом, попри всі зусилля, вони все ж справляють враження не жінок, що відпочивають, а здаються такими, наче очікують на щось і наче чекання дається їм дуже важко.