Так минають роки, і низка років відчувається, немов один. Вона вже й не пригадає, коли це була ота навала хрущів. У тридцять сьомому чи наступного року, вона ще й сьогодні пригадує тільки звук, коли велосипедом наїжджалося на жуків, що перетворювали піщану стежку на темну ворушку поверхню, вона не забула тріску під колесами. Усі ті літа були як одне. Чи то було у тридцять восьмому році, чи у тридцять дев'ятому, а може, аж у сороковому, коли вони почали користуватися мостиком спорожнілої сусідської ділянки, коли її чоловік прибудував до мостика тент для човна — вона вже й цього докладно не пригадує. Мабуть, тент він поставив уже тоді, коли сусідня ділянка стала їхньою власністю, але коли саме то відбулося? Літо за літом плавати, засмагати, збирати малину, ідучи лісом навпроти дому, осінь за осінню слухати, як садівник згрібає листя в саду, вдихати запах диму від вогких куп сухого листя, зиму за зимою кататися по замерзлому озері на буєрі, а тоді складати почервонілими задубілими пальцями вітрило і скоренько ховатися в дім: до болю відігрівати руки біля печі, Великдень за Великоднем ховати для племінників шоколадні яйця серед перших квітів у саду. Все було неподільним. Сьогодні — це сьогодні, але воно було таким самим і вчора або двадцять років тому, а її сміх — такий самий, яким вона сміється сьогодні, сміялася вчора чи двадцять років тому, здається, час — весь належить їй, як і дім, у якому вона заходить то в одну кімнату, то в іншу. А цей знаєш? Поки вона сміялася, її біляве волосся підступно посивіло. Сьогодні чи вчора, чи двадцять років тому вона сидить із друзями навколо великого казана, в якому плавають варені раки, вона вправною рукою наловила їх перед заходом сонця, а тоді варила, поки вони не почервоніли. Їсти раків — зовсім не проста справа. Спочатку треба відкрутити йому голову і висмоктати сік, тоді — відірвати клешні і витягнути тоненькою паличкою з них м'ясо. Та найбільше смакує м'ясо ракової шийки, її ще називають раковим серцем. Перш ніж його з'їсти, треба вийняти нутрощі рака і відкласти вбік.
Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона, висмоктуючи сік із клешні в котрийсь із літніх вечорів котрогось з останніх двадцяти років, один із приятелів, кінорежисер, саме розповідав, як важко гримерам накласти семітський грим арійським акторам, які грають ролі настирливого єврейського спекулянта Іпльмайєра та його помічника. Принаймні на пробних зйомках вони здавалися зовсім справжніми, каже режисер, зітхаючи, а її чоловік йому на це: Не втрачайте надію, — а вона додає: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона якогось іншого літнього вечора в якийсь інший з двадцяти років і переламує панцир рака, тоді її чоловік саме розповідає друзям, що має поїхати на Захід, щоб купити за власні гроші гайки для молодої республіки, адже від нього вимагають жорсткого дотримання термінів будівництва — будівлю конче завершити до третьої річниці. В усій східній зоні немає гайок, неймовірно просто, каже він, а вона на це: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Котрогось із літніх вечорів у котрийсь із двадцяти років її чоловік розповідає комусь із гостей, як росіяни перетворили сад наприкінці війни на кавалерійський манеж, як усе тут витоптали коні, як навіть його садівник, побачивши це, розплакався, він розповідає усе це, а його дружина мовчить, вона саме витирає руки серветкою, і приятель, який може судити тільки про те, що йому розповіли, висловлює свою думку, кажучи: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, і, кажучи це, він виловлює з казана ще одного рака. Якби не було тієї ночі у влаштованій спеціально для неї шафі, крізь яку можна пройти, вона все ще, мабуть, вважала б, що тоді, коли вона підписувала купчу, її чоловік купив для неї шматочок вічності і що ця вічність не має жодної пробоїни.