При цьому ось уже років шість крізь отвір, що в її вічність пробив цей росіянин, нестримно витікає час. І тільки тому, що час — важкий, настає щось, що можна окреслити історичним пригальмовуванням, тільки тому, що час такий важкий, що навіть для втечі потрібно мати час, тільки тому дружина архітектора і через шість років після війни все ще сидить на терасі, перед казаном, наповненим червоними вареними раками, подає приятелям до столу найвлучніші кінцівки анекдотів, сама сміється найдзвінкіше і дивиться на озеро, що тим часом стало власністю народу. Час спливає, поки дружина архітектора під руку з чоловіком відпроваджує друзів до воріт і махає у темряву на прощання, час спливає, поки подружжя повертається назад у дім, збирає наповнені раковими панцирами тарілки і виносить їх на кухню, час спливає, поки вона каже йому, що втомилася, а він відповідає, що викурить надворі ще одну цигарку, час спливає, поки вона підіймається сходами, скидає у своїй кімнаті одяг, накидає на себе шовковий халат і йде до ванни, кольорові шибки у вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала вночі ще темніші, ніж звичайне скло, час спливає, поки жінка сідає на край ліжка, втирає в литки камфору, а груди натирає маззю з м'ятою, час спливає, коли вона гукає «на добраніч» крізь напівпрочинені двері балкона чоловікові, що курить унизу на терасі останню цигарку, час спливає й спливає, поки вона вішає кремовий шовковий халат на місце у вбудованій шафі, спливає й спливає, поки вона лягає і засинає. Спливає. Уже нема. Невдовзі вона житиме у двокімнатному помешканні в Західному Берліні, а тоді в старечому домі неподалік від вокзалу Бангоф Цоо. Від дня втечі на Захід і до кінця життя вона завжди матиме в торбинці при собі все, що необхідно у важкі часи мати, різні скріпки, ґумочки, поштові марки, папірці й ручки. А у заповіті передасть ділянку над озером і дім, який назавжди збереже запах камфори і м'яти і який, з юридичної точки зору, все ще є її власністю, навіть якщо стоїть у країні, в яку вона не може повернутися через небезпеку арешту, своїм небогам та дружинам своїх небожів. У всякому разі — нікому з чоловіків.
Садівник
За ескізами господаря дому на придбаній нещодавно ділянці відразу ж біля фруктових дерев весною будують повернену на південь бджолярню на дванадцять роїв, насамперед щоб підняти врожайність дерев, але й для отримання меду також. Тут, окрім приміщення з вуликами, була центрифуга для викачування меду, а оскільки садівник, який прекрасно знається на бджільництві, так чи інакше проводить біля бджіл весь час, що залишається йому після роботи в саду, то невдовзі він ставить у приміщення з центрифугою сяке-таке ліжко, і врешті, отримавши дозвіл господаря дому, зовсім перебирається до бджолярні.
Польські примусові робітники в селі розповідають, що колорадські жуки уже давно переповзли через Одру і саме збираються перейти кордон Польщі. Влітку садівник двічі на день підливає квіти і кипарисник на клумбі, біля тієї стіни дому, що повернена до піщаної дороги, він підливає троянди перед терасою з боку озера, підливає кущі форзиції, бузок і рододендрони, які обрамлюють велику галявину: перший раз удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків. Садівник привчився курити, щоб дим сигар не підпускав до нього бджіл, коли він сидить на порозі бджолярні й відпочиває. Восени він згрібає сухе листя крислатого дуба і спалює, розпилює сухі гілки сосен, рубає на дрова поліна і складає їх у дровітні.
Дівчинка
Тепер ніхто не знає, що вона тут. Навколо неї все чорно, а центром цієї чорної комірчини є вона сама. І те, що тут немає навіть найменшої щілинки, крізь яку проникало б світло, має порятувати їй життя, тільки от уже й вона нічим не відрізняється від темряви. Їй хотілося б мати хоч найменший доказ того, що вона — тут, але доказів немає ніяких. Вона Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Чиї це слова, тут, у цій пітьмі? Вона сидить на маленькій скриньці і впирається колінами в протилежну стіну, час до часу вона ставить ноги то на один бік, то на другий, щоб вони на затерпли, так минає час. Минає час, напевно. Час, який, мабуть, усе далі віддаляється від дівчинки, якою вона, мабуть, колись була: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тут немає нікого, хто сказав би їй, чи насправді ці слова — бездомні і тільки випадково приблукали сюди, в цю комірчину, в цю голову, чи все ж вони таки належать їй. Час втиснувся між нею і її батьками, між нею і всіма іншими людьми, час ухопив і потягнув її за собою, зачинив у цю темну комірчину. Кольоровим є лише те, що вона собі пригадує, тут посеред пітьми, що її оточує, центром якої є вона сама, кольорові спогади містяться в її голові, забутій світлом, спогади про когось, ким вона колись була. Мабуть, що була. Ким вона була? Її голова — це чия голова? Чиїми є її спогади? Невже час збігає й далі, навіть коли людина просто собі сидить, невже час збігає й далі, тягнучи за собою навіть закам'янілу дитину?