Єдиним місцем, яке відтоді залишилося схожим на себе і про яке дівчинка навіть звідси, зі своєї темної комірчини, все ще могла розповісти, яке там зараз усе на вигляд, була земельна ділянка дядька Людвіґа. Може, вона тому краще за все інше пригадує собі тих декілька вихідних і обидва літа, які вона там провела. Вона й зараз може гуляти дядьковою ділянкою від одного дерева до іншого, ховатися в кущах, дивитися на озеро і знати, що озеро — все ще там. А поки вона ще хоч щось знає у цьому світі, вона сама собі не чужа.
Насправді ще декілька тижнів тому, докладно того червневого дня, коли її мама пішла на Ґенсю, щоб продати на чорному ринку годинника, а сама вона стояла на Кармелітській біля книжкової розкладки, на якій виявила книжку, яку мама так довго не дозволяла їй читати, роман, що називався «Святий Ґюнтер, або Без батьківщини», саме цього дня, коли вона, стоячи на Кармелітській і, з зусиллям не даючи потоку людей відтіснити її від розкладки, читала книжку і тішилася, що власник не мав сили заборонити їй читати не заплативши, саме цього дня Карл Пфлюґер і його підлеглий, комісар поліції Паушель, виймали з контейнера у зворотному порядку, ніж два роки тому їх пакували тато і мама перед виїздом до Бразилії, усі їхні ґубенські речі і готували їх до розпродажу. Того самого дня, коли вона так довго стояла на Кармелітській і читала, адже в неї не було грошей, щоб купити книжку, а поки вона читала, то не думала ані про фаршировані перці, ані про налисники з яблучним мусом, ані навіть просто про хліб з маслом і сіллю, саме цього червневого дня, приблизно через два місяці після їхнього прибуття до Варшави, в Губені без їхнього відома продали на аукціоні її ліжечко, номер лоту 48, ціна 20 марок — купила пані Варнічек, адреса Нойштедтерштрасе, 17, її дзбаночок на какао, номер лоту 119, купив пан Шульц, адреса Альте Постштрасе, 17, це всього через кілька будинків від дому, в якому вони мешкали, а губну гармоніку тата, номер лоту 133, ціна 36 марок, купив пан Мосманн, адреса Зальцмарктштрасе, 6. Увечері цього дня, коли вона повернулася у свою дільницю перед самою комендантською годиною, увечері одного з найдовших днів 1942 року, коли безтурботний літній вітерець здував газети, що прикривали тіла мертвих, і вивільняв запах розкладу, цього світлого вечора, коли вона поверталася додому зигзагами, так вона тут привчилася, щоб не переступати через тіла мертвих, увечері цього дня, коли, як і в інші вечори, з будинків долинав плач сиріт, цього понеділкового вечора, коли мама поставила перед нею картоплю, на яку виміняла годинника, то цілком напевно була остання картопля, яку їй доведеться їсти в житті, уже цього вечора всі простирадла Ернста, Елізабет і Доріс, які попарно розпродали за ціною від 8 марок 40 пфенігів до 8 марок 70 пфенігів, номери лотів від 177 до 185, лежали акуратно поскладані у білизнярках у помешканнях родини Віттґер, Шульц, Мюллер, Зайлер, Ланґман і Брюль, Клемкер, Фрьоліх і Вульф.