Повернувшись до Німеччини, вона та її чоловік довго не могли пересилити себе і подавати руку незнайомим людям. Їм майже фізично відразливими були всі ті, що добровільно залишилися тут. Її чоловік навіть вагався, чи потрібно заїхати на гостину до матері та сестер, що жили в Західній Німеччині. Один-єдиний раз вони таки поїхали туди, у західнонімецьке місто, та й то, щоб показати синові бабусю, і, вітаючись, ані він, ані вона не подали тоді жодного разу мамі і сестрам руки. Вони зауважили, що небажання дотику було взаємним. Перед самою втечею до Праги вони залишили у чоловікових сестер картину і щось із меблів. А тепер свекруха і сестри чоловіка сиділи біля цього столу, на цих стільцях, а на стіні висіла ця картина. Вона з чоловіком також сиділа на цих стільцях, і було враження, що вони гостюють у себе самих. Обом комуністам забракло слів, щоб вимагати від цих німців, з якими вони колись були в родинних стосунках, повернення своєї власності. Згодом, коли син міг уже їздити залізницею без супроводу дорослих, вони на його побажання дозволили йому ще двічі поїхати в гостину до бабусі самому.
Звучить гонг, скликаючи до обіду. Вона переходить гардеробну кімнату і коридор аж до ванної, миє руки, на пучках — сліди від нової стрічки до друкарської машинки, яку вона нещодавно закладала, вона дивиться в дзеркало, пригладжує волосся, зачиняє праву стулку малого вікна, відчиненого для вентиляції — і ось уже мозаїка з кольорових квадратиків знову цілісна. Перш ніж зійти вниз до столу, вона ще на хвильку заходить у кімнату з пташкою, бере з вбудованої шафи светр, бо в домі навіть у розпал літа прохолодно. Кімната з пташкою називається так, бо на балконній решітці викуто маленьку металеву пташку. В канікулярний час у кімнаті живе її онучка. Зараз онучка вдруге вдаряє в ґонґ, з нетерплячки, а може, їй просто подобається бити в ґонґ.
Крізь кольорові шибки вікон навіть в обідню пору на довгий стіл падає не світло, а півтіні, навколо столу сидять її чоловік, син із дружиною, онука, нерідко ще друзі й колеги з Берліна, партійні товариші або ж, як от нині, гостя, а ще куховарка і врешті садівник. За супом її чоловік говорить про те, про се, син щось розповідає, невістка й собі докидає слово, гостя мовчить, садівник відмовчується, куховарка подає основну страву, вона доповнює сказане, невістка перепитує, син каже: Не думаю, що це можливо, її чоловік відказує: Цілком. Вона ж на це: Цікаво-цікаво, а ще: Добирайте картоплі, гостя відмовляється: Дякую, садівник мовчить, онука хитає головою, син каже: Давай сюди, невістка: Так смачно все було, а вона: Справді, дуже смачно, садівник: Дякую, куховарка: Суп я трохи пересолила, син їй на це: Та ні, зовсім ні, куховарка складає використані тарілки одну на одну й обережно виносить на кухню, повертається з невеликими мисочками на таці, роздає десерт, усі працюють ложечками, панує спокій, ззовні хтось тисне на клямку, вона видає металеве зітхання, сусідський хлопчик прийшов покликати її онучку гратися, він стоїть біля печі і чекає, поки закінчиться обід, гостя висьорбує рідке з мисочки, невістка каже малій: Спочатку ти допоможеш прибрати зі столу, її чоловік: Що ж, закінчили, вона киває куховарці. Всі встають з-за столу і виходять з кімнати, хто куди.
Я в-д-о-м-а. Ні, вона та її чоловік не повернулися до Німеччини, вони просто хотіли повернути у свої думки цю країну, що цілком випадково була країною їхньої рідної мови. Вони хотіли видобутися нарешті з-під німецьких руїн і впертися ногами в землю, яка б не була більше облудною. І хоча їхні тіла старіли, проте надія на визволення людства від зажерливості й заздрощів довгий час залишалася молодою, помилки смертних — смертні, безсмертними є тільки їхні творіння. І от зараз саме цей молодий лікар, котрий робить їхнім із чоловіком постарілим тілам раз на рік медичний огляд, саме він використовує свої державні зв'язки, щоб позбавити спадщини засновників держави. І знову все здається так, немов дві частини розполовиненого невидимого війська мовчки наставляють проти себе невидимі щити і списи. І можливо, молоді, які про ворога вже тільки чули з розповідей старих, ніколи його не бачачи на власні очі, справді незабаром перейдуть на його бік, хоча б для того, щоби врешті, після такої тривалої облоги, знову дати волю рукам.
Чи в її постарілому роті і слова постаріли, а вона й не помітила? Після вечері внизу в вітальні ставлять стільці з саду, щоб можна було всім разом подивитися телевізійні новини: сідають вона, її чоловік, син, невістка, мала, гостя, хтось із друзів, що саме мешкають у купальні, часом до них приєднується куховарка. Новини о сьомій вечора показують успіхи у збиранні врожаю, на стерні стоять у куряві селяни і говорять про п'ятирічку, видно косарки й елеватори. Чужі слова, яких би вони самі не сказали, делегують селян у куряву полів, де вони змушені перебувати в центрі уваги. Відколи вони повернулися до Німеччини, весь її пафос вилився у спробу за допомогою літер перетворити свої спогади на спогади інших, на папері перевезти своє життя, немов на поромі, в інші життя. За допомогою літер їй вдалося видобути на поверхню дещо з того, що уявлялося їй вартим збереження, а інше, і це боліло, — навпаки, виштовхнути в непам'ять. Тепер вона вже не знає, чи не був цей відбір сам по собі помилкою, адже те, що стояло перед її внутрішнім зором протягом усього її життя, мало бути цілісним, а не розполовиненим світом.