Якби тоді йому вдалося втекти, він би найімовірніше закінчив навчання на Заході. В усякому випадку після відкриття катакомб, переміщення мертвих і відбудови церкви музей міської історії відразу ж купив його рисунки мертвих. Та після відбуття ув'язнення його відрядили у Східній Німеччині на меблеву фабрику облагороджувати продукцію, ніхто й не чекав чогось інакшого. В принципі, то мав бути перехідний момент, тимчасове вирішення проблеми. Через півроку він би зміг і тут поновитися на своєму навчальному місці, проте прийняв інакше рішення і залишився простим робітником на фабриці. Тимчасове вирішення проблеми протривало усе його життя, аж досі, коли він уже вийшов на пенсію. Коли про це заходила мова, він завжди повторював, що йому легше дається практична праця, ніж навчання. І що тут скажеш. Він іде, відчуваючи розхитані дошки містка під ногами, і думає, що було б добре, якби йому і його дружині вдалося померти ще перед остаточним вирішенням долі власності. Адже тоді у поминальній промові сказали б, що вони змогли до кінця своїх днів робити найулюбленішу справу: виходити під вітрилами на воду.
Садівник
У селі говорять, що бачать ночами доньку господаря в товаристві хлопців на містку, вона там, говорять, курить і п'є. Особливо при світлі повного місяця, говорять, вона перелізає без відома батьків і бабусі через поруччя невеликого балкончика у своїй кімнаті, переступає на підвіконня вікна великої кімнати, а з нього на підставлені руки садівника, який таким чином допомагає їй спуститися, а згодом таким самим шляхом вона залізає назад до себе в кімнату.
Орендарі раді, що садівник не рухається зі свого порога, тримаючи в роті згаслу сигару, коли беруться спилювати великий ялиновий кущ, їм залежить на тому, щоб якомога прямішою дорогою прокласти телефонний кабель з верхнього будинку вниз у майстерню, бо інакше кабеля, який вони роздобули всіма правдами і неправдами, може не вистачити. Цей ялиновий кущ і так останнім часом пожовк, там уже й дивитися нема на що, ще й до того всередині він спорохнявів. Видаляючи розлоге коріння, вони наштовхнулися на скриню з порцеляною. Непогано, — каже власник дому, коли вони приносять йому скриню. — Стільки усякого росте в саду. Чудо природи, — каже він. Садівник киває. Власник дому підіймає скриню і ставить у багажник.
Друг дитинства
Зрідка він залізає на драбину і поправляє лист станіолю, яким прикрив очеретяний дах купальні минулої осені. Може, він і на своїй подрузі поправляв би так само вночі ковдру, якби вона лежала поруч із ним у ліжку, наче його дружина, як вони тоді домовлялися. З боку озера дах уже почав гнити. У тому, що він робить, не надто багато глузду, хтозна, чи не почне дах під станіолем гнити ще швидше, але він не може просто так віддати дах на поталу вітрам. Прикритий, він принаймні на якийсь короткий час ще протримається і буде схожим на дах.
Якби батько не вислав його тоді з будівництва додому по пиво, то він не потрапив би у відповідне місце, коли в малиннику навпроти їхнього дому вона зі своїм батьком збирала ягоди. Її батько підкликав його жестом і запитав, чи не хочеться і йому малин, а він відповів «Так». З тієї миті, коли вони разом збирали малину, і аж до сьогодні, коли він залізає на драбину, щоб поправити станіоль на даху купальні, його життя точилося своїм ходом. Часом він запитує себе, якби їхні батьки того дня не діяли, немов за домовленістю, щоб здружити їх, чи було б тоді його життя його життям. Хоч, мабуть, і тоді життя заповнилося б усілякими «якби не» і «якщо б», і було б від того не менше його життям. Коли йому було п'ять років, а їй саме виповнилося чотири, чи то батьки, чи то хтось інший раз і назавжди визначив рухи його рук, якими він тепер, у п'ятдесятилітньому віці, стоячи на драбині, натягає зіжмаканий вітром лист станіолю.