Він ще раз підіймається сходами нагору, друга, сьома і передостання сходинки риплять, минає кімнату дружини, звідти, як звикло, долинає запах м'яти і камфори, до його майстерні потрібно заходити через темну гардеробну кімнату-шафу, там він вмонтував невелике віконечко, напівкругле, затінене солом'яним дахом, ніби око — повіками, він зовсім недавно зауважив за цим віконцем куницю. Куниця зазирала в вічко до будинку, а він дивився в вічко назовні, і тварина, і людина на якусь мить завмерли, а тоді звіря шмигнуло геть. Два ряди по три шибки з матового скла, які він колись замовив для дверей у майстерню, востаннє зустрічають його тихеньким бряжчанням, він відчиняє двері і заходить досередини, зупиняється на хвилю біля кульмана і дивиться вниз на озеро, на столі ще лежать креслення першого спроектованої ним будівлі в центрі Берліна, то було його найважливіше замовлення, замовлення, що стало причиною його нещасть. У покрівлі товчуться куниці. Куниці залишаються.
Він знову спускається вниз, тепер риплять друга, п'ятнадцята і передостання сходинки, перила внизу він власноручно оздобив різьбленим виноградом. Зачиняю. У кишені брязкає ключ, що відчиняє і зачиняє усі двері дому, в тому числі й бджолярню та дровітню. Фірма «Цайс», надійний ключ, незмінна німецька якість аж по сьогоднішній день. Зачиняю. Прохід через велику кімнату, під ногами світлі плити з піщаника, п'ятнадцять на п'ятнадцять, клямка на дверях у передпокій мосяжна, зверху приплюснута, щоб зручно було класти долоню, на боках — виїмки, щоб не зісковзував великий палець, при натисненні клямка, як звикло, видає металеве зітхання, плити з піщаника в передпокої, тридцять на тридцять, на дверях до комірчини пурхають пташки, пурхають ось уже сто років, і квіти квітнуть сто років, звисає додолу виноград, райський город на дванадцятьох квадратних квадрах, тоді він зняв двері з завіс старої садиби, двері такі гарні, що зовсім забуваєш про щітки, віники, відра, ганчірки і скобила, заховані за ними. Спрямувати погляд, так він завжди вважав, спрямувати погляд. У кухні крапає вода з крана, треба закрутити. Визирнути через вітражні шибки на піщану доріжку і на дерева. Кольорове скло забарвлює в зелене навіть безлисті дерева, спрямувати погляд, перший день нового року, садівник ще спить, на доріжках нікого не видно. З новим роком. За дві години він сидітиме в електричці до Західного Берліна.
Позачиняти. Позачиняти, а ключ залишити в замку. Щоб вони його не виламували. Не вибивали двері, тільки щоб не гнули чи не розрізали ґрати, що захищають скло у вхідних дверях. Металеві прути помальовані червоною і чорною фарбою, так само були помальовані решітки в райх-школі мореплавства, яку він проектував, її висадили в повітря відразу після закінчення війни, ніхто не знає, навіщо. Позачиняти.
Досі до його професії належали три виміри: висота, ширина і глибина, він хотів будувати високо, широко й глибоко, проте зараз його наздогнав четвертий вимір — час, і тепер час проганяє його з рідних стін. Ми не беремо під арешт на вихідні, — сказав йому чоловік в уніформі та відпустив його на цей час, значить, вбивати його ніхто не збирається, йому просто треба поїхати звідси, покинути все, чкурнути подалі, забратися під три чорти: за дві години він сидітиме в електричці, що довезе його до Західного Берліна. Покарання як мінімум п'ять років, сказав чоловік в уніформі, за оту нещасну тонну гайок, що їх він купив за свої гроші на Заході задля будівництва на сході, тонна мосяжних гайок для найважливішої будови його життя: на Фрідріхштрасе у Берліні-Митте. Будівлі на замовлення держави, що тепер проганяє його геть. Зараз він знає набагато менше, ніж знав колись.