Андрій зітхнув. Забитися б зараз у якийсь куток, посидіти мовчки, зовсім бездумно, і щоб поруч — нікого. Щоб заколисували м’які поштовхи крові у скронях, усе ще занімілих після недавнього страхіття.
Певне, краще за все піти до Резо. Невеличкий бар, що його тримав мовчазний грузин, у цей час зазвичай був порожнім.
Зовсім поряд заверещали від натуги гальма.
— Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!
Червонопикий чолов’яга витріщився на Андрія білими від переляку очима.
Там-там, там-там — розпирало груди серце.
— Я тобі зараз протру очі, аби краще бачив!
Андрій позадкував, наштовхнувся на стару лаву і майже скотився засміченими східцями до вітрини якогось магазинчика.
А від дороги і далі лунали прокльони водія:
— Розвелося наркоманів, мов скажених собак! Стріляти вас нікому!
Але з машини він так і не вийшов, бо в цьому районі можна було запросто залишитися без гаманця. «Опель» ревонув і помчав до центру міста, аби там влитися до залізного потоку, огорнутого бензиновим чадом.
Приголомшений Андрій довго дивився йому вслід, навіть не намагаючись розібратися у сплутаному шматті думок. Пістолет, спрут, червона м’ясиста пика в «Опелі»…
Він трусонув головою. Здавалося, в ній застряг уламок нічної мозаїки і час від часу спалахує, мов курний смердючий фальшфеєр.
— Дядьку, дайте п’ять копійок, — смикнув Андрія за рукав хлопчина років дев’яти, — дайте, га?
— Що?
— П’ять копійок…
Андрій скуйовдив йому нечесане волосся і млявою ходою почвалав геть, одразу забувши про жебрачка.
— Фью-у… — покрутив той пальцем біля скроні вслід Андрію.
Поруч із припорошеною вітриною букіністичного магазинчика гостинно розчинив двері акуратний бар. У прохолодній залі за стійкою нудився на самоті справжній велетень. Побачивши Андрія, він відклав газету, і на його обличчі розпливлася радісна усмішка.
— Вай, Андрію, дарагой!
Він підвівся на увесь свій двометровий зріст і широко розвів руки:
— Скільки літ… Чому не заходиш? А я саме свіжого пива завіз, питимеш?
— Мабуть…
Андрієва рука потрапила до залізної долоні Резо.
— А мені хтось казав, наче ти поїхав, — протираючи бокали, теревенив грузин, — а ти ось де. Як хоч справи?
— Наче в казці, знаєш?
— Ага, вигляд у тебе не дуже.
— Захворів. Голова… Та й так… погано якось…
— Життя… — філософськи зауважив Резо. — Чув? Тут учора в контейнері для сміття труп знайшли…
Андрій похитав головою. Говорити не хотілося. Не хотілося навіть дихати.
— Що з людьми коїться? — продовжував тим часом бармен. — Недавно одна жіночка власних дітей порізала. Чоловіка до когось там приревнувала, чи що. Взяла на кухні ножа й помстилася. Е, та ти й не слухаєш зовсім.
— Вибач, Резо, я краще піду посиджу, добре? Не ображайся.
— Та що ти, — махнув той руками, — займай будь-яке місце. Я подивлюся, аби до тебе ніхто не ліз.
Він подивився услід Андрію і співчутливо похитав головою.
— Може, дати аспірину?
— Ні, не треба, дякую.
Розділ другий
На вулиці голосно сварилися двоє бомжів, вириваючи один в одного порожню пляшку. Навіть товсте скло вітрини не могло притишити їхнього вереску.
Тонко проспівав дзвіночок — це вийшов Резо, щоб відігнати ту братію. Проте Андрій нічого не помічав навколо себе. Колись давно він вирішив для себе, що просто повільно божеволіє. За сімнадцять років устиг звикнути до цієї думки. Голоси, видіння… Все частіше й частіше. І знову жахи…
Він хворий. Просто й зрозуміло. Залишалося доживати своє, просиджуючи в барі за кухлем пива цілі дні, базікати з приятелями і час від часу відводити душу в заборонених кулачних боях.
Та ось з’явився цей «Опель» — і все перевернулося догори дном. Це — не маячня. Галюцинації не б’ють бампером по ногах і, тим паче, не залишають на них синців. Скільки не розмірковуй, як не крути, а виходить, що сьогодні вночі Андрій якимось чином побачив своє майбутнє.
Тьху ти, нісенітниця якась. Та все ж… як усе те пояснити? Він вважав себе матеріалістом і в різні там пророчі сни, ворожбу й гадання на кавовій гущі при свічках не вірив. Він припускав, що можуть статися якісь збіги чи збутися передчуття…
Але ж усе повторилося один до одного, співпадали найменші подробиці, хіба що до монстра справа не дійшла! Це тобі не вікопомне дежавю, з яким, мов дурник зі ступою, носяться психіатри.
Цікаво, а може, у божевільних насправді з’являється талант передбачення, є ж, мабуть, раціональне зерно в тих історіях про численних «блаженних»?
Андрій заплющив очі. Що з ним коїться? Що коїться?!
«Родина, будинок, чого тобі не вистачає?!» — ридала дружина.
По щоках командира їхньої розвідгрупи скочувалися великі краплі поту, а біля Андрієвого горла хижо виблискувало лезо десантного ножа…
«Уф, оклигав, слава Богу, оклигав… — бурмотів командир, — ледве не…»
Десь зовсім поруч душилися хрипким кашлем собаки.
«Тату, а чому ти не з нами живеш? — пригорталася до нього Оленка. — Мама увесь час плаче».
Вітер-пустун висмикнув із дитячої долоньки повітряну кульку.
«Нічого, маленька, я тобі іншу куплю…»
— Резо! Резо, чуєш?!
До бару увірвалася добряче підпила компанія на чолі з кремезним чолов’ягою, який розмахував пачкою кредиток.
— Друже Резо, налий нам чогось міцненького — день народження в мене. Та увімкни телевізор, наші з іспанцями грають!
Його приятелі тим часом повсідалися за столики. Крики, п’яні жарти та жіночий сміх заповнили невеличку залу.
Андрій зітхнув. Як було гарно… спокійно… Він підвівся, підійшов до стійки і подав барменові, котрий порався біля ящика з пляшками, кілька монет.
— Це за пиво. Я піду, Резо.
Той, вибачаючись, розвів руками:
— Бачиш, що робиться. Клієнти… — він презирливо скривився. — Заходь увечері, я шашлик приготую, посидимо. Мені родичі гарне вино прислали.
І знову Андрій безцільно блукав вулицями, нагрітими весняним сонцем. Будинки витоплювали зі стін останні крихти зими.
— Андрію! Батлук!
Мружачись від яскравого світла, він озирнувся. Цокаючи підборами, його наздоганяла Наталка.
— Зачекай, я тебе повсюди розшукую.
— Привіт, Наталочко. Щось трапилося? — привітався Андрій і одразу замовк, побачивши обличчя жінки.
Наталка завжди подобалася Андрію. Як і багатьом іншим чоловікам. Мініатюрна тендітна фігурка, пишне волосся, великі променисті очі. І розум.
Хто тільки не крутився довкола неї! А Наталка, несподівано для всіх, рік тому вийшла заміж за скромного, нічим не примітного хлопця. Сергій працював на якомусь заводі й ні з ким із оточуючих особливо не приятелював. Загалом, ні те ні се.
«І що вона в ньому знайшла?» — дивувалися люди.
А Наталка була щасливою, мов на крилах літала. Зовсім недавно вона народила хлопчика, і Сергій любив сина до нестями.
Зараз на жінку було боляче дивитися. На змарнілому блідому обличчі якимось тривожним відчаєм палахкотіли очі; сухі, покусані губи тремтіли. Вона немов стала ще меншою, зіщулилася, наче повсякчас чекала удару і не знала, куди сховатися.
— Що трапилося? — знову запитав Андрій.
— Сергій зник. І малюк теж…
Жінка схлипнула, і по її щоках швидко-швидко покотилися сльози.
— Як це зник?
— Уранці я пішла на базар, а коли повернулася, їх… їх вже…
Андрій зрозумів, що вона на межі істерики.
— Андрійку, допоможи, я не знаю, що мені робити.
— Я… не можу, Наталочко.
— Ну будь ласка… я… мені страшно…
— Вибач. Та і що я можу зробити?
Жінка знову заплакала.
«Нехай. Нащо воно тобі треба?» — промайнула думка.
І ще одна, підленька: «Не лише мені одному погано…»
Андрій скреготнув зубами.