— Тобі відомий наш закон, — важко промовив Макс, — якщо ти маєш до когось претензії… А коли ні — то питання закрито.
— Закрито? — вигукнув Буба. — Оце вже ні! Я викликаю тебе!
— Кого? Кого ти викликаєш? — перепитав Макс.
І тут Буба злякався. Андрій це помітив, якимось незвичайним другим зором він побачив, як переляк важко хлюпнув на дні його душі, бо крізь липкий туман люті до Буби долинув голос його власного розуму, який говорив, що виходити проти Макса на ринг — самогубство.
Андрій побачив, як мозок здорованя нелюдськи вивернувся у потугах уникнути фатальних наслідків цих слів. І він-таки зумів перебороти страшну інерцію люті й перенацілити свій словесний випад.
Він вказав на Андрія.
— Якщо ти не хочеш покінчити з ним, то це зроблю я!
І раптом Макс розсміявся. Буба, готовий до будь-якої реакції, на таку все ж не очікував. Він спантеличено дивився на ватажка, вочевидь не розуміючи, чого той регоче.
— Бідолашний, — сказав Макс, відсміявшись, — гадаєш, що зможеш перемогти? Дорогенький мій, те, чому ти зараз так несміливо радієш, — лише відстрочка, Андрюха з тебе відбивну зробить. В армії він вважався кращим рукопашником.
За його недбалим сарказмом ховалося невдоволення: Макс волів би розібратися з голомозим власноруч.
— Завтра я поставлю на Андрія ящик згущеного молока. І виграю.
Бубу переповнювало сум’яття. Здавалося б, він тільки-но щасливо уникнув великої небезпеки, і от тобі маєш, зовсім несподівано вскочив у нову халепу.
— Це ми ще подивимося, — пробурмотів він і, рвучко повернувшись, став протискуватися крізь мовчазну юрбу.
Увечері Андрій пішов до чаклуна. Макс хотів надати йому охорону, але Батлук відмовився — не хотів привертати до себе зайвої уваги. Та все одно то тут, то там він відчував на собі чи недобрі, чи співчутливі погляди. І жодного байдужого. Несвідомо він прискорив ходу.
Не встиг Батлук постукати, як чаклун сам відчинив двері.
— Я чекав на тебе.
Андрій увійшов до кімнати і зупинився на порозі. Просторе, але похмуре приміщення освітлювалося кількома свічками. На дерев’яному столі біля дальньої стіни стояло кілька приладів дивної форми, на книжковій полиці — два чи три фоліанти у товстих шкіряних палітурках. Килим з овечої шкури під ногами відповідав грубо збитим меблям. Єдиною розкішною річчю у цій кімнаті була дивовижної роботи золота куля під стелею.
— Сідай, — кивнув чаклун.
Андрій подякував і влаштувався у низькому та, як виявилося, дуже зручному кріслі.
— Я чекав на тебе ще тоді, але ти не прийшов, — почав розмову чаклун.
— Я не зміг…
— Знаю. І підозрюю, що тепер мої послуги тобі не потрібні.
— Ні, я… я й зараз не знаю, хто я… навіщо я…
— Розумієш, — замислено промовив чаклун, — я теж знаю небагато, у нашому світі я всього лише…
Він не договорив, трохи помовчав і почав з іншого:
— Наші легенди говорять про Обраних, чиї душі вічно залишаються у вашому світі в очікуванні на Велику Битву. Вони — люди, але багато з них мають такі здібності, які не снилися навіть нашим чаклунам. Справжнім чаклунам. Судячи з усього, ти — один із Обраних. Мені тебе шкода, то такий тягар…
— Ти сказав, битва… Це те, про що говориться у Біблії?
— Сатана… — гмикнув чаклун, — Сатана — це лише Боже творіння, яке повстало проти Бога, бо обрало Морок. Я гадаю, тобі розповіли набагато більше, адже я лише звичайний міщанин, якщо так можна висловитися вашою мовою. Я навіть не проти Сатани, я всього лише сам за себе…
Раптом він замовк і подав Андрію знак. Наступної миті той вже падав на підлогу. Він навіть нічого не встиг усвідомити, треновані рефлекси самі кинули його вниз. Задзвеніла, падаючи, шибка, смолоскип під стелею згас, і у розбите вікно засвистіли дротики.
Сховавшись за кріслом, Андрій безсило втиснувся у підлогу, намагаючись стати якомога меншою мішенню. Він розумів, що нападники використовують класичну тактику: не дати можливості підвести голову, під прикриттям безперервного вогню наблизитися впритул і покінчити з ціллю напевне, — та в цій ситуації нічого вдіяти не міг.
Він почув, як чаклун вигукує якісь заклинання, хаотичні, незрозумілі слова перемішувалися з криками нападників, здригалися, коли їх пронизував гострий метал. До кімнати увірвалося кілька озброєних людей.
І тут Андрій побачив, як із-за перевернутого стола повільно встає чаклун. Його очі горіли моторошним первісним вогнем, у якому не було нічого людського.
«Що він робить?!»
Замиготіли дротики — і наче розтанули в повітрі.
— Ахаммалм калаббір… тассат!! — вигукнув чаклун.
Вогонь смолоскипа стих. У кімнаті щось було, щось… На голові в Андрія заворушилося волосся. Йому були знайомі ці примарні чорні тіні, які постали в кімнаті, невідомо звідки, але знайомі. Пожирачі!!!
Жалобними вітрилами вони полинули до виходу, і дротики зникали в їхній мерехтливій чорноті. Тваринно заверещав хтось із нападників. Ті, що стояли позаду, кинулися геть, душачись у дверях; передні нікуди не втікали — не встигли. Темні крила зімкнулися навколо них, і Андрій побачив, як чорнота розсмоктує їхні тіла. І знову далі, далі, за такою ніжною, теплою плоттю.
Три крила з рваними краями випливли із кімнати. Андрій, котрий не насмілювався навіть дихати, скутий первісним жахом, уявив, що відбувається там, звідки долинали зойки, в яких уже не було нічого людського. Він підхопився і кинувся до чаклуна.
— Припини! Припини це!!!
Той непорушно стояв біля столу, з якого стриміло безліч заточок, і його обличчя-маска шкірилося тріумфуючою усмішкою. Андрій схопився за чорний плащ, щосили шарпнув чаклуна і навідліг ударив його страшне обличчя своїми думками-криками:
— Припини! Поверни їх!!!
Чаклун наче отямився від глибокого сну-жаху. Темний монстр у нього всередині незадоволено завуркотів, посовався і неохоче поліз у свій смердючий барліг, озираючись, чи не можна повернутися.
За кілька секунд Пожирачі влетіли до кімнати і, мов слухняні цуцики, згорнулися біля ніг хазяїна бридкими чорними грудками.
Чаклун знову промовив кілька заклинань незнайомою мовою, і страшні гості повільно розтанули, наостанку шваркнувши Андрія тупим лезом безмежного голоду.
— Ну, ось ти й познайомився з нашими… тваринами, — чаклун ледве підібрав відповідне слово. — Вони абсолютно безмозкі, що у нас є великою рідкістю, абсолютно віддані і, що поробиш, завжди хочуть їсти.
— Я тебе ненавиджу… — прохрипів Андрій.
— Доведеться із цим примиритися, — усміхнувся чаклун, — адже частина тебе належить і нашому світові, ще з тих часів, коли не було ангелів, що впали. І чим скоріше ти звикнеш…
Цілу ніч Андрій неспокійно перевертався, не в змозі заснути. Страх сидів біля його постелі й меланхолійно награвав на лютні сумні мелодії, які породжували сплутані, тяжкі думки.
Що ж це за світ? Якщо чаклун правий, де знайти стільки сил, аби дивитися на це без здригання?
Поступово думки перескочили на поєдинок. Макс мав рацію. Його результат відомий заздалегідь, і про це знають принаймні двоє людей у підземному містечкові. Це буде вбивство.
Андрій бачив, як із кожною годиною тут густішало Зло, розпирало підземелля, мов пара котел із перекритими клапанами. Примножувати його ще однією смертю? Але Зло не піде ані слідом за ним, ані навіть разом із ним, якщо Андрій залишить колонію…
Воно ховалося у голомозому здоровані, той буквально прогнив Злом і, мов чумний, заражає ним усе довкола. Сьогодні Андрій «бачив» темні хмарки над натовпом і навіть над головою Макса.
Він застогнав. Господи! Навіщо мені цей жереб? Навіщо цей Дар? Забери його, Господи!!! Допоможи мені… допоможи…
Андрій молився. Можливо, вперше за своє життя він так гаряче молився…
Розділ чотирнадцятий
Ринг було обладнано у величезній бетонованій ямі — колишньому відстійнику. Хоча дощі ретельно її вимили, важкий дух нечистот міцно в’ївся у стіни. Втім, місцеві мешканці давно вже до нього звикли.