Сонце сідало. Андрій зупинився, ковтнув із фляги теплої води і озирнувся довкола. Він таки добряче втомився, під пекучим сонцем подолавши більше тридцяти кілометрів, пилюка в’їлася в одяг, нили м’язи, вимагаючи спочинку та прохолоди. А над брудом і втомою брав гору голод. Батлук побачив таверну, над дверима якої висіли ще не проіржавілі ліхтарі, і вирішив, що нічого страшного не трапиться, якщо він туди зазирне.
Андрій перетнув запилений майдан, штовхнув замацані, з брудним розколотим склом двері й увійшов.
У залі було напрочуд багато відвідувачів, переважно Темних, які грали в карти та кості на випивку. Але за дальнім столиком Андрій побачив і двох бісів, схожих на сатирів із великими шкіряними крилами. Темні раз по раз косували в їхній бік і намагалися якомога менше галасувати.
У кутку за грубим дерев’яним столом трусилися від страху кілька простолюдинів у поношеному одязі. З усього було видно, що вони прийшли раніше за бісів і Темних, а тепер не знали, що робити: залишатися боялися, але й піти теж, бо їм було страшно навіть одним рухом привернути увагу всемогутніх. Утім, на них ніхто не зважав, адже у таких місцях усі були рівні, мов у бані. Принаймні теоретично.
Оцінивши все те за якихось кілька секунд, Андрій зрозумів, що даремно прийшов сюди: від бісів треба триматися якомога далі. Та іншого виходу, крім як залишитися, не було, бо якби він вийшов, Темні могли б сприйняти це за образу.
Андрій сів за розхитаний, порізаний безліччю ножів стіл і замовив напій, який мав замінювати чи то пиво, чи то квас, але, на відміну від того й іншого, виявився невимовно огидним. Та він був хоча б холодний, і Андрій, подумки зітхаючи за добрячим бокалом «Оболоні», мужньо випив пійло до дна.
Брудна офіціантка шанобливо повідомила, що яєчня та свинина, що їх замовив пан, будуть готові за десять хвилин, і спитала, чи не принести ще випивки. Андрій мовчки кивнув, вона принесла новий кухоль, постояла кілька секунд і, не отримавши інших вказівок, відійшла до іншого столика: один із Темних програв і наказав принести приятелям пляшку вина.
Андрій пив пиво та намагався відверто не розглядати бісів. Так близько він нечисть ще ніколи не бачив. Вони про щось тихо розмовляли і зовсім не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. Їхні дивні рохкаючі голоси різко дисонували зі звичним гомоном забігайлівки.
Уже майже півмісяця Андрій був у дорозі, за цей час він пройшов близько п’ятисот кілометрів, і тепер залишалося зовсім небагато. Однак дорога ставала все небезпечнішою. Частіше зустрічалися Темні, які очолювали загони зомбі, і більше траплялося демонів — їх Андрій намагався обходити десятою дорогою.
Офіціантка принесла замовлення. Андрій кивком голови відіслав її і став їсти. М’ясо виявилося непоганим, і він подумав, що гарно було б замовити ще порцію.
Про оплату він не турбувався: зараз Андрій був Темним, а вони ніколи не платили. Достатньо було показати золотий браслет, який ніколи не знімався з лівого зап’ястка, — і Темному відкривався шлях через будь-яку заставу. Андрій такий браслет мав, хоча й волів би ним не хизуватися.
Крім Темних, решта людей була зобов’язана носити особистий номер не лише на одязі, але й на лівій руці: особливий, у вигляді татуювання напис у блідому трикутнику; його неможливо було знищити, він не піддавався ані вогню, ані розкладу тканин, коли носій помирав. Без цього номера придбати щось було абсолютно неможливо, навіть на чорному ринку людині без номера нічого не продадуть ні за які гроші. Пости на перехрестях та виходах із міста теж не пройти. Ідеальна система контролю та обліку.
Допомагало Андрієві й те, що Темні практично ніколи не цікавилися тим, куди йде і що робить їхній побратим, а на контакт із власником браслета йшли без проблем і залюбки ділилися будь-якою інформацією, яка була в їхньому розпорядженні.
Користуючись цим, Андрій обережно випитував у них про те, що відбувається біля Києва. Так Андрієві стало відомо, що місто оточене, але Темні та їхні господарі ніяк не можуть до нього увірватися.
Цілі натовпи зомбі, або, як їх називали Темні, «безмозких», даремно штурмували київські укріплення. Демони не могли знаходитися у місті, тож цими загонами керували лише Темні.
Андрій знав, що Київ дуже потрібен бісам, більше за те — що це якось пов’язано з їхньою владою над Землею, але подробиць з’ясувати не зміг.
— Розумієш, приятелю, — казав один із Темних, з котрим він сидів за одним столом у комендантській дільниці невеличкого села, — навіть тим із нас, хто знаходиться біля самого міста, мало що відомо про те, як усе відбувається насправді. Ми — прості пішаки, гвинтики, Хазяїн нас не посвячує. Та й навіщо. Я, наприклад, до цього був таксистом і досі не знаю, чому став Темним, а не безмозким. І оскільки в мене є чим думати, я абсолютно переконаний, що перейматися цим питанням не варто. І тобі не раджу. Мене влаштовує все, як воно є. До того ж я сиджу тут, на тепленькому місці, всі баби мої, лише моргни… Ні, я зовсім не поспішаю потрапити туди… до Міста.
Андрій уже помітив, що Темні бояться Києва. Там небезпечно, а чи не єдиним їхнім домінантним почуттям, яке визначало всю поведінку, була турбота про своє дорогоцінне тіло.
Щоразу, коли Андрій міркував над цим, він згадував розмову з Істотою Світла. У Темних було вимито все, що не стосувалося підтримання біологічного існування: совість, обов’язок, милосердя… А що ж у залишку?
Часом у Андрія прокидався його особливий другий зір, і він бачив, як навколо людей у похмурих плащах аж палахкотять важкі синьо-фіалкові аури Зла.
Несподівано Андрій відчув на собі чийсь пильний погляд і виринув із роздумів. Його розглядав демон — відверто, немов намагався прочитати думки. А може, так воно й було…
Андрій раптом відчув, як обережні липкі пальці торкнулися його мозку, мов струни, почали перебирати звивини, і їхня вібрація віддавала в черепі неприємним свербінням.
І він злякався. Дуже злякався. Спробував викинути геть ці пальці, схопив їх, стиснув, відчуваючи, як починають тремтіти від напруження руки. Кілька секунд тяглися, мов години. Нарешті Андрію таки вдалося це зробити. Пальці зникли. Він відчув, як зрадницьки трусяться коліна, а по спині скочуються великі краплі поту.
Пересиливши себе, він ковзнув поглядом по холодних, з вертикально видовженими зіницями очах демона, котрі зовсім нічого не говорили, і відвернувся. Так на його місці зробив би кожен Темний.
За сусіднім столиком спалахнула сварка, схоже, когось зловили на шахрайстві. Голоси ставали дедалі гучнішими, і незабаром там уже нуртував справжній скандал. Розлючені Темні, вже не звертаючи уваги на присутніх тут бісів, активно з’ясовували стосунки.
Андрій скоса поглянув на демонів. Один уже кудись зник, а той, що хвилину тому розглядав Андрія, відвів офіціантку в куток і без зайвих розмов, відсунувши брудний посуд, поклав її на стіл. Жінка відповідала на його рухи без звуку, відсторонено, звично, мов лялька.
Андрій похапцем встав і відійшов до шинкваса, за яким схожий на зморшкувату перчину єврей мляво орудував ганчіркою. Дивитися на те, що відбувалося позаду, — то вже було занадто.
Він ледве стримувався, аби не вихопити зброю, щоб нею рубати, рубати ці дикість, підлість і безмірний, всеохопний бруд, усю цю мерзенність, що сконцентрувалася у стегнах, які смикалися між пивними кухлями.
«Господи, прости їх… прости нас і всіх… усе навколо. Я знаю, Землю проклято, і вона приречена. Проклято наші гріхи і самих нас також проклято…»
«Господи, врятуй нас…»
Грюкнули двері. Увійшов другий демон, який вів за руку дівчинку років десяти в блакитній ситцевій сукенці. Весело вишкірившись, він підморгнув своєму приятелеві, підтягнув дівчинку ближче до столика і звичним рухом нахилив, задираючи коротеньку пелену.