Можливо, то був один із витончених способів тортур? Щоб зламати його не лише фізично, але і морально, і психічно. Андрій губився у здогадах.
Розділ сімнадцятий
Двері відчинилися. Не так, коли заходили вартові, — їх відчинили рвучко, впевнено, власно.
За вікном уже стемніло, і в камері, яка не освітлювалася, розгледіти обличчя незнайомця в чорному одязі з накинутим зверху золотим плащем було неможливо. Його правиця недбало лежала на руків’ї меча в масивних, інкрустованих дорогоцінним камінням піхвах.
— Ну, як ви тут, не нудьгуєте? — запитав незнайомець, і Андрій здивувався мелодійності його класичного баритона. — Ходіть, будь ласка, зі мною, — продовжував відвідувач і, не чекаючи на Андрія, вийшов у коридор, залишивши двері відчиненими.
Повагавшись, Батлук вийшов слідом. Там, у світлі смолоскипів, на нього чекав невеличкий загін воїнів у таких само золотих плащах. Усі на голову вищі за Андрія. У кожного в руках короткий спис, зроблений з матеріалу, схожого на ебоніт.
— Прошу, — промовив командир і сам пішов попереду.
Андрій одразу відзначив, наскільки впевнено і професійно тримаються ці люди. Це далеко не ті вайлуваті селюки, з якими йому доводилося мати справу раніше, це — гвардія, еліта, можливо, бліц загону спецпризначення в минулому.
Довгими темними коридорами його привели у просторе приміщення, застелене дорогим пухнастим килимом. У м’якому ворсі переливалися відблиски вогню, що горів у каміні.
Ще за порогом Андрій відчув ЦЕ… Знайомий, млосний, жахаючий дух, від якого тривожно і приречено занило серце. Він уже зрозумів, що на нього чекає, та все ж не зміг стримати здригання, коли побачив у протилежному кінці приміщення масивне крісло, в якому сидів… Ні, це — не людина… Андрій одразу це зрозумів, побачив, не очима, але побачив. Середніх років, звичайнісінької зовнішності, а насправді…
— Ну, ось ми й зустрілися, телепате, — м’яко промовив господар зали. — Вибач, тобі довелося трохи… зачекати.
Андрія підштовхнули ближче до крісла, звідкілясь з’явився невисокий пуфик, на який його всадовили, а поруч, у двох кроках, завмерли охоронці в золотих плащах.
І тут він знову відчув, як і тоді, в забігайлівці, що невидимі пальці липко торкнулися мозку, почали його гладити, акуратно виймаючи думки. Андрій зіщулився, відсахнувся, намагаючись звільнитися, і тієї самої миті охоронці нашорошилися, взяли списи напереваги.
Він завмер. Відганяючи нудоту, скрипнув зубами, прагнення викинути НЕВИДИМЕ змусило боротися, щосили боротися з цими сильними, жорсткими пальцями.
Незрозуміло як, але це йому вдавалося, хоча цього разу телепатична атака була на порядок сильнішою за ту, яку Андрій пережив у таверні. Батлук намацав у своїй свідомості чужі пальці й різким рухом викинув їх геть. Він навіть на мить побачив їх, примарні, сяючі холодною енергією, з налиплими шматками знайомих думок.
— Та-ак… — з ноткою подиву промовив Астарот, — а ти справді телепат, та ще й найсильніший з усіх, які є на Землі. І жаль буде…
Він недоговорив. У паузі, що настала, було чути, як потріскують дрова в каміні. За вікном лунали важкі розмірені кроки — змінювалася варта.
— Утім, усе залежить від тебе, — продовжував Астарот.
— Від мене тут, здається, нічого не залежить.
Андрій подивувався тому, як змінився, став слабким та скрипучим його голос.
— Та що ти, це не так, у будь-якій ситуації у людини залишається її головний привілей — право вибору. До речі, цьому вчить і ваш… Бог.
Обличчя співрозмовника раптово спотворила дика гримаса. І хоча він миттєво впорався з мімікою, те, що Андрій побачив, вразило. Останнє слово, що його вимовив демон, затопило Астарота болем, ненавистю та злобою; воно, здавалося, викликало у власника замку дике бажання вити та гризти те слово зубами і в той самий час вимовляти його знову й знову, вивертаючись у жахливих судомах мазохістського сп’яніння.
Тихо-тихо, непомітно Андрій намагався приборкати нерівне, схлипуюче дихання, йому хотілося зовсім завмерти, втиснутися у пуфик…
Той, хто сидів за кілька кроків від нього, викликав навіть не страх, а крижаний жах. Розуміння того, що Андрій тут полонений і, найпевніше, приречений, до певної міри допомагало загнати жах углиб, у прірву. Але все ж страх випльовував і випльовував звідти крижані бульки, які дірявили душу наскрізь.
— Та ти мене не слухаєш! — долинуло до Андрія. — Про що ти тільки думаєш?
Астарот із цікавістю вдивлявся у полоненого, навіть нахилився уперед, і полонений напружився, чекаючи на те, що знову відчує дотик чужих пальців до свідомості, але нічого не відбулося.
Астарот знову відкинувся на спинку крісла:
— Мені було б приємно і… цікаво, якби ти залишився зі мною. Ні-ні, — попереджувально підняв руку, хоча Андрій і на гадці не мав зараз заперечувати, — я не буду вмовляти тебе слугувати мені — слуг багато. Ти цікавиш мене передусім як людина. Не така, мов ось ці манекени, — кивнув він убік охоронців, — як справжня жива людина. Розум, сумління, любов, підлість, ненависть, зрада. Це… цікаво. Можеш вважати, що у тобі я вивчаю супротивника.
— Мені здається, що ви мали досить і часу, і можливостей, аби вивчити людину, — кинув Андрій і навіть розгубився, настільки іронічно й брутально пролунали ці слова.
Астарот, здавалося, цього не помітив.
— Ну… ти надто перебільшуєш наші можливості…
Здалося, чи й насправді в його голосі пролунав смуток?
— Наприклад, я не можу зрозуміти, чому людина, для якої Вогонь — близька стихія, так і не сприйняла Дух Вогню. Замість цього ви віддаєте свої душі Назаретянину, Він — вічний переможець, а ми задовольняємося крихтами.
— Але ж ви тут?
— Ми вас підкорили, підкорили грубою силою. Ви нам піддалися через страх, а я говорю про сприйняття основних життєвих принципів. Немає логіки, — Астарот смикнув головою, — не можу зрозуміти, чому все так побудовано і, найголовніше, чому не розвалюється.
Він нервово хруснув пальцями і навіть підвівся з крісла.
— Ви протягом цілої своєї історії намагаєтеся пізнати Всесвіт. Дух Вогню говорить вам: «Будь ласка, ось він я, поруч, я допоможу вам. Найпотаємніше моє бажання — щоб ви пізнали ВСЕ. Щоб безкінечність у всій різноманітності своїх законів підкорилася вам. Людино, борися, не озирайся ані на Бога, ані на мене, доходь до всього сама». І людина начебто згодна. Але, взявши пораду, порадника не визнає.
Сатана каже: «Не вклоняйся нікому, нікому не корися, найцінніше з того, що є в космосі, — це людська особистість з її неповторною індивідуальністю; будь самим собою, цінуй себе такого, який ти є, вдосконалюйся». І знову ви згодні, але на самого Сатану дивитеся, як на ворога.
Він говорить вам: «Май надію лише на себе і на свої сили. Світ — ворожий, окрім Тебе самого, немає нічого, що підтримувало б тебе у битві з ним; будь сильний». Ви згодні, але вчителем своїм оголошуєте Назаретянина.
Так, тепер Андрій уже ясно чув у голосі Астарота гіркоту. Гіркоту й образу. А тим часом той продовжував:
— І при цьому із Сатаною ви щиріші, ніж зі своїм… Учителем. Немає жодної заповіді Христа, яку б переважна більшість людей не порушила б. Ви їх не заперечуєте, але й виконувати якось не поспішаєте. Вважаєте їх наївними, утопічними, і в той самий час свої моральні закони засновуєте саме на них. А ти кажеш, вивчати людину… Ну то що? — знову запитав демон. — Згоден?
— А коли ні?
— Ну що ж… Тоді, сам розумієш, доведеться тебе нейтралізувати. Хоча… хоча от що. Ми не заперечуватимемо, аби ти оселився в якому-небудь спокійному місці, і, повір, ніхто тебе не турбуватиме, я особисто це гарантую. Ну а пізніше, хтозна, можливо, ти й зміниш своє ставлення до того, що зараз відбувається на Землі.