— Ти б віддав? — запитала Віка.
— Не я встановлюю правил гри…
— А хто встановлює?
Білий Дракон не відповів.
Куля чимдалі, тим більше розгорялася. Скоро на неї було боляче дивитися, біле світло ледь помітно пульсувало, і в такт йому дрібно здригалася земля, наче жива істота, що поволі пробуджувалася від сну.
— Вам уже час іти, — сказав Білий Дракон. — Шкода, я так скучив за спілкуванням.
Він зручніше вмостився на троні, поклав голову на лапи і пильно придивився до кулі, наче бачив у ній майбутнє цілого світу. А може, так воно і було?
— Прощавай і… спасибі, — сказала Вікторія.
Дракон наче і не почув її. Сонно кліпнув, потім, наче згадав про щось важливе, здійняв голову і знову подивився на людей:
— Не дозволяйте Йому наступного разу взяти гору. Краще, звичайно, щоб наступного разу не було взагалі, це у ваших силах. Людині треба переламати себе, точніше, деякі риси своєї вдачі. Не завжди розум повинен іти попереду серця. Та ви зрозумієте! Я сподіваюся, що ви зрозумієте. Важче за все змінювати себе, Всесвіт — набагато легше…
Коли Андрій, Віка та отець Сергій вийшли із зали, Темних у коридорі не було. Підлогу було вистелено мертвими тілами, місцями вони громадилися справжніми купами, так що Андрій не одразу помітив Гуго.
Швед сидів, прихилившись до стіни, і його рука все ще стискала руків’я вищербленого меча. Коли Андрій наблизився, Гуго повільно підняв бліде обличчя, розплющив очі й усміхнувся:
— Ну ось і все. Ми таки зробили це…
Батлук схилився до нього і здригнувся: ліва рука велета була майже повністю відрубана, підлогою розтікалася калюжа крові, змішуючись із кров’ю Темних. Гуго помирав.
Розуміючи, що тут нічого вже не вдієш, Андрій поволі випростався. Гуго зітхнув, його погляд зустрівся з Андрієвим, і вікінг через силу підморгнув:
— Ото була бійка…
Його голова впала на груди.
Минуло кілька довгих, страшних миттєвостей. Тиша давила, важча за найбільшу кам’яну брилу. Отець Сергій нахилився над тілом і обережно закрив Гуго очі.
— Усе…
Це слово вдарило навідліг. Боляче. Неначе у дзвін. Похоронно. Лунко. Дуже боляче. Остання жертва Темряви. І остання Андрієва провина.
Відвернувшись до стіни, він довго стояв мовчки, ковтаючи горе, і плакав… Потім рішуче повернувся, відкинув непотрібну вже зброю і нахилився до Гуго.
— Треба забрати його. Ми його поховаємо там, на схилі. Нехай він навіки залишиться біля Храму, щоб кожен, хто прийде сюди, міг би побачити його могилу і вклонитися…
Його голос зірвався на півслові. Андрій помовчав, але все ж спромігся договорити:
— Усі ми вклонимося…
Лабіринтом коридорів вони понесли тіло Гуго до виходу. Зала внизу була зовсім порожньою, брама відчиненою, а надворі… Надворі світило вічне сонце. Обрані вийшли з Храму і вклякли.
На відстані простягнутої руки були Темні. Та вороги зовсім не зацікавилися Обраними, наче ніколи про них не чули й не бачили їх зовсім. Вони вбивали один одного. Мовчки, зосереджено, наче виконували рутинну роботу.
Зрештою, останні двоє з них увіткнули один в одного мечі й упали до ніг заціпенілих людей. Десятки, сотні тіл укривали схил, билися в агонії, волали, проклинаючи і Сатану, і Бога.
— Останній подих Диявола, — прошепотів священик. — Вони програли, і місця серед живих їм немає.
Із-за гір долинули віддалені розкоти грому, безперервні, мов канонада. Щосекунди вони наближалися, міцнішали. Ось з’явилися знайомі брудно-жовті хмари, які клубочилися так низько, що їх можна було торкнутися рукою. І це задушливе, знайоме, але забуте вже тепле світло…
У небі загорілася гігантська дуга і поповзла, поповзла за обрій… Земля застогнала, здригнулася, напружилася, а потім почала вихаркувати із себе сотні, тисячі демонів. Від Кавказу до Апеннін; від Міссісіпі до Нілу. Вони злітали у небо бузковими блискавками, і брама ледь устигла їх ковтати. Сотні, тисячі…
А внизу, від Кавказу до Апеннін, мовчки убивали один одного Темні.
Хмари, що кипіли, і бузкові блискавки, що їх пронизували, відбивалися у порожніх очах зомбі.
Темні. Натовпи зомбі. Хрускіт кісток під тиском вигостреного металу…
Земля плакала, вибльовуючи всю ту нечисть, і Андрій плакав із жалю до неї. І до себе. І до Темних. Він фізично відчував ту страшну до судом напругу, що охопила Всесвіт.
І раптом усе скінчилося. Андрію навіть здалося, що він оглух, — настільки абсолютною була тиша. Він добре чув навіть поштовхи власного серця.
Та крім цього було ще відчуття, яке він не міг пригадати й оцінити, щось схоже на деяку незручність, незакінченість. Андрій намагався спіймати це відчуття, та з цього нічого не виходило — воно просочувалося крізь грубі пальці.
Що це? Хіба так повинен почуватися переможець? Якщо він справді переможець… Чомусь Андрієві здалося, що це зовсім не так.
І тут він зрозумів. Господи, та це ж просто КІНЕЦЬ! Усе скінчилося… Це мов у скульптора, який місяцями працював над витвором і ось нарешті завершив роботу. Відкладено непотрібні вже інструменти, і руки, які протягом довгих важких днів були зайняті працею, тепер не знають, що їм робити. А душа не може сказати, наскільки одержаний результат близький до задуманого на самому початку роботи.
Стоїть скульптура, а навпроти неї — людина з натрудженими, осиротілими руками, людина, яка своєму витвору вже непотрібна. Непотрібна… От у чому справа. Скульптор за день чи за рік почне новий витвір, а вони? Вони непотрібні назавжди…
Андрій відійшов, присів на камінь, опустив голову на мляві руки і заплющив очі. От у чому справа…
Так, Темний світ таки дістав його. Цього не змогли зробити ні кочовики, ні Астарот, ні бруд, по горлянку в якому вони борсалися увесь цей час. Темний світ Потойбіччя дістав Андрія через його ж перемогу.
Він підвів голову і побачив тіло Гуго. Щасливого Гуго. Андрій ковтнув порожнечу, яка гірко застрягла десь у душі, скрипуче підвівся і пішов геть.
— Андрію!
Крок. Камінь. Крок. Знову камінь.
— Андрію! — знову почув він.
Цього разу він озирнувся. Віка. Звичайно, це була вона. Поруч. І її очі теж поруч. Та вона була чужою для нього, зараз чужою. Андрій знав, що то не так, що то — ненадовго, що скоро він підійде до неї й обійме, і йому буде тепло, навіть здаватиметься, що він щасливий. Та кінець все ж буде один, такий само, на який він чекав колись, у такому зараз далекому минулому. І майбутнє — близнюк того минулого. І срібний дитячий голосочок буде:
— Татку, а чому…
— Андрію!
І знову її погляд. Але ж ні, Віка дивилася не на нього. Андрій озирнувся і…
СВІТЛО! Як він міг забути, яке право мав забути про НЬОГО? Було Світло, те саме Світло, яке Андрій бачив вічність тому серед моторошної безодні Червоного.
Але тепер Андрій зрозумів, що перед ним — не Світ, створений Світлом, а перед ним — Світло, яке створило той Світ. І Світло сказало їм:
— Не журіться, бо час скорботи і журби минув. Я з вами, а ви — зі Мною, і віднині буде так, тому що ви — обрали. І довели, що варті цього вибору. Сотні поколінь просили у Мене спасіння і прощення. Ось ви врятовані. І прощені, бо врятовані. Тому що врятували самі себе, тому що саме це було головним.
— А якби ми не змогли? — прошепотів Андрій.
І Світло відповіло:
— Не гідний спасіння той, хто його не шукає. Хто не бажає боротися зі Злом, чи гідний він Світла?
І Андрій погодився, тому що то говорила Мудрість.
А Світло сказало:
— Слухайте Мене. Кажу вам: кожному відплатиться по ділах його, і кожен отримає винагороду, гідну його справ. Я не дам вам щастя, це було б надто просто і надто жорстоко. Ідіть кожен своїм шляхом, він вам відомий. Ідіть, і нехай у душах ваших буде спокій та мир. Ідіть та пам’ятайте: відтепер усе залежить від вас.
І Андрій погодився, тому що то говорила Любов…
