Культурний шок. Іммігранти завжди тією чи іншою мірою переживають культурний шок. Навіть коли рідна країна і нова країна мають багато спільного, між ними обов’язково є відмінності, до яких потрібно пристосовуватися. Більшість іммігрантів якийсь час переживають труднощі, коли адаптовуються до нової культури. Життя здається непередбачуваним, і багато людей страждають від «знесилення через те, що тобі постійно доводиться свідомо зосереджуватися на тому, що зазвичай сприймають як належне».[262] Бути постійно напоготові складно, і через якийсь час людина може виявити такі ознаки міжкультурного розладу:[263]
• відчуття безпорадності й сильна туга за домівкою;
• бажання залежати від інших людей з такою самою національністю чи подібною історією;
• відмова вивчати мову нової країни або зволікання з її вивченням;
• надмірна злість у відповідь на дрібні проблеми;
• надмірні переживання, що вас обдурять, пограбують чи з вами трапиться нещасний випадок;
• надмірні переживання через стан здоров’я, дезінфекцію або харчову безпеку;
• переживання через культурні відмінності, наприклад родинні цінності;
• втуплений погляд у простір.
Ми б іще додали, що прокрастинація може бути частиною загальної картини розладу, адже люди, які переживають культурний шок, мають менше сил справлятися із суперечливими вимогами нової культури і схильні уникати складних ситуацій та відчуттів.
У пастці між культурами. Коли ви робите крок у новий світ, але однією ногою залишаєтеся в старому — ви перебуваєте по два боки кордону водночас. Коли ви зробили крок зі своєї старої культури, то ви вже більше не є її частиною, і все ж, хай як сильно ви хочете і хоч як ви готові приєднатися до нової культури, ви можете виявити, що вона приймає вас не повністю. В результаті ви можете відчувати, що «живете у двох надзвичайно різних світах і жоден із них не приймає вас повністю».[264] У нелегальних іммігрантів стрес через те, що у них немає місця, де вони можуть почуватися в безпеці, ще більше загострює ситуацію. Студенти у першому поколінні часто відчувають себе відірваними і зайвими, а надто якщо належать до національної меншини. Це переживання відірваності може викликати відчуття власної неправильності або обурення собою, а ці відчуття, як ми вже помітили, можуть спричинити прокрастинацію.
Це важче, ніж я думав. Переїжджати в іншу культуру важко, часто набагато важче, ніж думають собі люди. Розбіжність між тим новим життям, яке ви собі уявляли, та реальністю, з якою ви стикаєтеся, може бути першою перепоною, що змусить вас панічно відкладати справи на потім. Перші в сім’ї студенти підтверджують, що складніше залишатися в коледжі, ніж туди потрапити, адже і навчальний, і соціальний тиск є більшим, ніж вони очікували.[265] Аналогічно іммігранти можуть побачити, що їхні мрії про рівне ставлення та економічні можливості руйнуються, коли, окрім усіх культурних змін, з якими вони стикаються, на них чекає ще й мовний бар’єр, відкрита або прихована дискримінація та економічна боротьба.
Сумніви у своїх силах. Коли ви стикаєтеся із більшою кількістю перепон, ніж ви очікували, то можете почати сумніватися в собі. «А може, я насправді не з того тіста, яке потрібне для коледжу». «Може, мені тут не місце; мені варто повернутися додому». «Я недостатньо розумний, я не справлюсь». Сумніви у власних силах підривають вашу впевненість і бажання пробувати щось нове та ризикувати. Якщо вас переслідують страхи, що ви недостатньо розумний і ніколи таким не будете, то ви, очевидно, відмовлятиметеся від важких завдань — навіщо вчитися чи щось робити, аби отримати роботу, якщо ви переконані, що з цього все одно нічого не вийде? З іншого боку, якщо ви очікуєте отримати корисний досвід, то навіть якщо не складете іспит чи вас не візьмуть на роботу, ви все одно щось для себе здобудете.[266]
Додаткові обов’язки. Іммігранти та перші в сім’ї студенти схильні працювати багато часу, нерідко за низьку зарплату, і робити все можливе, щоб покращити свій рівень життя. Іммігранти можуть працювати на кількох роботах, щоб утримати сім’ю або щоб надсилати гроші родині, яка залишилась у рідній країні. Студенти у першому поколінні часто ще під час навчання працюють більше двадцяти годин на тиждень, їздять на навчання за 80 кілометрів від дому, та ще й живуть вдома, а не в студентському гуртожитку.[267] Оскільки вони працюють не лише щоб заплатити за навчання, а й щоб допомогти родині, студенти часто відкладають домашнє завдання, що потім позначається на їхній успішності. Відстаючи з виконанням домашнього завдання, вони відчувають дедалі більше напруження і перевтому, і що ближче до кінця семестру, то більше вони зазвичай прокрастинують. Як іммігранти, так і перші в сім’ї студенти часто прагнуть покращити не тільки власне життя, а й життя своїх рідних. Вступ до коледжу розглядається не як «винятково особисте прагнення, а радше як кульмінація зусиль і прогресу кількох поколінь їхньої родини чи спільноти».[268] Багато молодих людей відчувають себе зобов’язаними відшкодувати ті жертви й труднощі, які пережила їхня родина, за допомогою хороших результатів у навчанні, однак тиск та напруження можуть призвести до перфекціонізму і прокрастинації.
264
Rendon, L. (1992). From the barrio to the academy: Revelations from a Mexican American “scholarship girl.” In L. Zwerling, & H. London (Eds.) (1992), First Generation College Students: Confronting the Cultural Issues. (p. 56–64). San Francisco: Jossey-Bass, p. 56.