Для багатьох перфекціоністів успішне виконання роботи означає набагато більше, ніж просто досягнення цілей чи підтвердження власної винятковості. Часто у їхніх сім’ях бути успішним — це найбільш надійна стратегія для отримання визнання, прийняття і любові; досягнення там цінують понад усе, і бути на другому місці — значить бути нічого не вартим. Інші перфекціоністи ніколи не отримували такого задоволення, як схвалення. Хоча досягнення мали велике значення, та їхню здатність досягати успіхів ставили під сумнів, критикували або знецінювали. Вони могли старатися розвіяти сумніви, намагаючись бути ідеальними і вірячи, що для того, аби їх поважали і любили, бути ідеальним — єдиний вихід.
Наші спостереження про перфекціонізм прокрастинаторів підтримують численні дослідження психолога зі Стенфорда Керол Двек. У результаті своїх досліджень про те, як люди справляються з невдачами, вона виокремила два різних способи мислення: фіксоване мислення та мислення розвитку.[20] Фіксоване мислення передбачає, що розум і талант — це вроджені якості; вони фіксовані і постійні. Успіх полягає у тому, щоб довести власні здібності, підтвердити, що ви розумні або талановиті. І це те, що вам потрібно доводити знову й знову, в міру виникнення нових викликів. Незалежно від ситуації, помилятися не можна, адже помилки свідчать про невдачу, а це доводить, що насправді ви зовсім не розумні і не талановиті. А якби ви такими були, то працювати над цим — хай що «це» — не довелося б; необхідність докладати зусиль — це ознака неповноцінності. А оскільки кожен результат ви вважаєте незмінним мірилом ваших здібностей, зазнавати невдачі — небезпечно; вона назавжди затаврує вас.
Фіксоване мислення породжує страх невдачі, що, своєю чергою, веде до прокрастинації. Коли стає важче, люди з фіксованим мисленням здаються і втрачають інтерес. Вони не бажають робити нічого, що могло би засвідчити, що вони не такі, як треба, або що вони нічого не варті. Прокрастинація захищає людей від необхідності йти на ризик, що може призвести до невдачі, адже, з погляду фіксованого мислення, невдача на все життя закріплює за ними клеймо: не такий, як треба.
Порівняйте це з іншим способом мислення, згідно з Керол Двек, — мисленням розвитку. Це мислення зосереджується навколо думки про те, що здібності розвиваються; якщо наполегливо працювати й докладати зусиль — ви можете з часом стати розумнішим чи кращим. Розумнішими або більш вправними в чомусь нас роблять наші зусилля; саме вони «запалюють іскру здібностей та перетворюють їх на досягнення».[21] З цього погляду, ви не мусите бути в чомусь вправними від народження. Насправді, значно цікавіше робити щось, у чому ви вправними не є, адже так ви до чогось тягнетеся і чого вчитеся. Люди, яким характерне мислення розвитку, не просто шукають собі виклики; вони використовують їх. Невдачі можуть бути болючими або розчаровувати, але вони не визначають, ким ми є. По суті, невдача є лише приводом подвоїти зусилля і працювати старанніше, а не здаватися, відступати і… прокрастинувати.
Прийняти мислення розвитку — це спосіб перекреслити знак рівності між успішністю виконання роботи і самоцінністю. Ваша успішність у виконанні роботи не лише не свідчить про те, чого ви варті як людина, а й взагалі більше не є центром уваги! Важливо те, чого ви вчитеся, що вас захоплює, як ви стаєте кращими, а результат взагалі відходить на задній план. Визначення «здібностей» більше не є фіксованим поняттям; це те, що може змінюватись і розвиватися. Вам більше нічого доводити. Двек запитує: «Суть успіху в тому, щоб вчитися, чи щоб доводити, що ти розумний?»[22] — і це питання звучить дуже переконливо.
Чудово описала мислення розвитку письменниця Май Сартон: «Посеред ночі на мене находять спогади з минулого, що не завжди мене тішать — незавершені і неприємні зустрічі, помилки, спогади, які викликають сором або жаль. Але все це — і добре, і зле, і болюче, і втішне — вплітається у пишний килим, дає мені поживу для роздумів, енергію для того, щоб стати кращою».[23]
Перфекціоністи схильні до категоричності в судженнях про те, що вони роблять. А ще нерідко вони накручують себе; беруть незначну подію, наприклад помилку, і роздувають її наслідки у своїй уяві до вражаючих розмірів. На один-єдиний інцидент вони реагують так, наче він є початком кінця, вони впевнені, що ось-ось трапиться катастрофа. Такий розвиток подій показує, як працює фіксоване мислення.