Я пам’ятаю, що був у другому класі і нам дали завдання написати першу письмову роботу. Ми мали написати два абзаци про гори та здати наступного дня. Пам’ятаю, як одразу ж, коли вчитель задав це завдання, мені стало страшно — що я напишу? Я переживав усю ніч, але завдання так і не виконав. Врешті, наступного ранку за сніданком мама написала цей текст за мене. Я переписав його і здав. У той момент я відчував полегшення. А ще я відчував себе брехуном. За роботу мені поставили «відмінно».
Не пам’ятаю жодного конкретного випадку. Це більше туманна згадка про те, як мама просить мене щось зробити, а я відчуваю, що «ні, я цього не робитиму!».
Я намагався швидко зробити домашнє завдання, а тоді піти гуляти. Батько перевіряв його перед тим, як дозволити мені йти. Він завжди знаходив якісь помилки, і мені доводилось усе переробляти. Або ж він доручав мені ще якесь завдання, яке я мав зробити перед прогулянкою. Кінець кінцем я зрозумів, що немає значення, наскільки швидко чи наскільки добре я зроблю своє домашнє завдання — він просто хотів, щоб я був зайнятий ділом, щоб я не пішов до моменту, коли він вирішить, що мені можна йти. Після цього я перестав намагатися завершити швидше. Я просто тинявся і байдикував.
П’ятий клас. Я добре вчилась у школі, і мене любили всі вчителі. Того року кілька дівчат з мого класу об’єдналися в клуб, у який мене не допускали, бо я ж була улюбленицею вчителів. Вони насміхалися, дражнили мене тихонею. Я почувала себе наче прокажена. І пам’ятаю, що я прийняла свідоме рішення — вчительською улюбленицею я більше не буду. Тож припинила працювати і почала прокрастинувати. Якось так.
У багатьох перші симптоми прокрастинації з’явились у школі — при першому офіційному знайомстві дитини з нашим великим конкурентним суспільством. Облікові системи багатьох шкіл беруть здібності у навчанні за основний критерій оцінювання учнів, тож ви, мабуть, ідентифікували себе як відмінника, «середнячка» або двієчника на фоні класу, в якому вчилися. Суспільні кліше, що формуються в школі, також часто базуються на цих відмінностях. «Розумники», «спортсмени» та «тусовщики» можуть насміхатися над дітьми з інших груп, щоб закріпити за собою власні особливі місця в ієрархії. Переживання, пов’язані з однокласниками, можуть мати великий вплив на сприйняття людиною своїх успіхів у навчанні і в соціумі. Навіть через багато років після закінчення школи чимало дорослих сприймають себе відповідно до тих ярликів, які навішали на них у дитячому віці.
Люди іноді продовжують сприймати себе відповідно до труднощів у навчанні, які вони мали в школі, — проблеми з читанням або математикою, схильність відволікатися, труднощі при опрацюванні інформації чи невміння висловлювати думки. Навіть попри те, що з плином часу їхні вміння покращилися, вони дещо втрачають упевненість при думці, що хтось може дізнатися про їхні недоліки. Прокрастинація буває стратегією маскування своїх слабких сторін.
Могло бути й так, що прокрастинація забезпечувала вам якийсь захист на уроках. Ваш учитель міг сказати: «Шкода, що ти так мало стараєшся», але він не міг сказати: «У тебе просто немає здібностей до цього предмета», тому що цей вчитель ніколи не звертав уваги на те, які здібності у вас були. На жаль, люди іноді забувають, що оцінки свідчать не лише про інтелект. Вони також свідчать про вміння дитини зосереджуватися, співпрацювати та вільно послуговуватися уявою.
Хай би в якому віці ви почали прокрастинувати, ви знаєте, як складно зупинитися. Окрім того, що прокрастинація слугує вам для самозахисту, вона також базується на ваших глибоких переконаннях про життя. Ми чули ці думки настільки часто, що дали їм назву — Кодекс прокрастинатора.
КОДЕКС ПРОКРАСТИНАТОРА
Я повинен бути ідеальним.
Усе, що я роблю, має даватися мені легко і без зусиль.
Краще вже нічого не робити, ніж спробувати і провалитися.
У мене не повинно бути обмежень.
Або вже робити так, як треба, або не робити взагалі.
Мені краще уникати складних завдань.
Якщо у мене вийде, хтось від цього постраждає.
Якщо я справляюся цього разу, то маю справлятися і завжди.
Слідувати чужим правилам — значить піддатися і втратити контроль.
Я не можу собі дозволити щось або когось відпустити.
Таким, яким я є насправді, я не сподобаюсь іншим.
Існує правильна відповідь, і я почекаю, аж поки знайду її.
Можливо, вам знайомі ці твердження або ж ви користуєтеся ними несвідомо. Хай там що, вони не є абсолютною істиною; вони є особистим баченням, яке прокладає шлях до прокрастинації. Якщо ви думаєте, що маєте бути ідеальними, то вам може здаватися, що безпечніше відкласти роботу на потім, аніж докласти зусиль і ризикнути тим, що вас засудять або у вас не вийде. Якщо ви переконані, що за успіхом криється небезпека, то можете захищати себе та інших, прокрастинуючи та зменшуючи свої шанси на те, що у вас все вийде. Якщо для вас співпрацювати — це все одно що здатися, то ви можете відкладати справи на потім і робити їх тоді, коли ви до цього готові, і так зберігати своє відчуття контролю. Або ж якщо вам здається, що таким, яким ви є, ви не сподобаєтесь іншим, то ви, можливо, використовуєте прокрастинацію для приховування своїх думок і тримання людей на безпечній відстані.