Справді ж так? А мрії ясні;
Шлях до світлої мети;
А чаруючі, прекрасні,
Дорогі мої брати?
Хай же виє хуга люта,
Жахом серце зворуша:
Сил здобуде думка скута,
Загартується душа!
ХИМЕРА
На хвилю б тільки 'збутись туги,
З неволі виглянуть на світ,
Спинить тяжке чуття недуги,
Украйні кинути привіт!
Як гірко трупом почуватись,
Безслідним полум’ям згоріть,
До жизні-праці марно рватись,
Душі коханої не здріть!
"Доки сонця, доки світу..."
Доки сонця, доки світу,
Доки рясту, доки цвіту,
В радощах-журбі,-
Серця кращі почування,
Найщиріші поривання,
Душу - все тобі!
ТРУДІВНИЦЯ
Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.
Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися скорбів землі.
Рук і на час не складала,
Щиро кохала діток,
Листу якогось-то ждала,-
Тільки і знав наш куток.
За день одсунула книжку,
За день не стала робить,
Як опинилась на ліжку,-
Нічим було пособить.
В непогідь, стужу злиденну
(Певно, сама сирота!)
Зайде в хатину нужденну,
Словом усіх повіта.
Дасть, коли треба, поради,
Викладе все до пуття...
Боже! З якої б то ради
Їй відбирати життя?
Журно посходились дітки
Обік німої труни:
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони.
Вдарив і дзвін похоронний...
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній
Шану останню віддать.
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила,-
Просто не чути попів.
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі,-
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі.
Мовчки вернули на помин,
Що громадяни знесли,
Якось не складувавсь гомін,
Навіть дяки не пили.
Та й розійшлися по хатах,
Школа осталась пуста...
Хуга свистить по загатах,
Жалібно труп заміта.
ПАНСЬКИМ ДІТКАМ
Весело вам, дітки,
В горницях просторих;
Їстоньки чи питки -
Всього є в коморах.
Піднялися ранком -
Наймичка вас тіше;
Ляже ніч серпанком -
Спати заколише.
Зростете без труду,
Пройдете ви школу,-
Вам привіт від люду
По всьому околу.
Легкий заробіток
Вам на всіх дорогах...
Не забутьте ж діток
Ви тоді убогих:
Шо одно працюють
Змалку до могили,
А проте старцюють,
Завжди недоїли...
Що не сходять з поля,
А не мають хліба.
Що вік душить доля,
Справжня непотріба...
Що для вас, панята,
Віддали всі соки,
Та, мов цуценята.
Мулять свої боки...
Що свитки простацькі
Не до ваших красних...
Пригорніть по-братськи
Ви отих нещасних!
ПРОРОК
По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.
Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна крів;
Летіли градом каменюки.
Не залякався муж святий,
Підставив розбишакам груди,-
Він бачив морок їх густий,
Взивав: «Прочніться, браття-люди!»
Роздався разом щирий плач:
«Прости нас, отче, коли мога!
У тьмі блукаємо,- пробач
Та покажи нам шлях до бога!»
І от громада повела
По всьому городу пророка;
Ридав святий,- і потекла
Братерства проповідь широка.
ЩОГЛИК
«Щоглик! Щоглик!» Дітки раді.
«Щоглик!» - тільки і слівця.
А він тріпавсь на принаді,
Марно рвався із сильця.
Визволяють - скільки сміху!
«Глянь, дідусю, глянь, чи ба?»
«Бачу, дітки, вашу втіху;
Зате щоглику журба!
Зна, що буде нудить світом;
Не про нього ваш куток...
Щебетав би собі літом
Та згодовував діток.