Не привикне він до клітки,
Бо неволя всім гірка...
Не то пташки, милі дітки,-
Шкода навіть черв’яка.
Кожна твар - наймення боже -
Жити хоче, як і ви...
Хай же більш чуття вороже
Вам не кружить голови.
Тож послухайте старого:
Не держіть узаперті
Цього щоглика малого,
Бо загине в самоті!»
Позирнули дітки вгору,-
Пурхнув щоглик з рукава:
Знов витає по простору,
В небі ясному співа!
«Щоглик! Щоглик» - дітки раді.
«Щоглик!» - тільки і слівця...
З того часу на принаді
Вже не ставили сильця.
СИРОТИ
Занедужала сирітка -
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.
Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
«З сіромахою остатнім
Одружуся я хіба!»
Відказала і справдила
Сиротина чарівна:
Під вінцем святим ходила
З бідолахою вона.
І живуть собі щасливо
У коханні та миру,
Ще й нікому (от що диво!)
Не завидують в миру!
З ДУМОК СУЧАСНИХ
Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ганку
Богоносця-мужика.
Наш мужик - то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таємний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
Перед нами - брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати?..
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби -
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
Хлоп-мужик, панове братство,
То - підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво -
Хай царствують у труні!
ДО ДІТЕЙ
Коли б, о дітки, малась мога
Знов повернутися між вас!
Так заросла давно дорога,
Побив надії хмурий час!
Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
Під пильним доглядом сім’ї,
Та не розкидано вас різно
З-під крилець неньчиних її!
Нехай же вам господь - благаю -
Протягне дітство золоте,
Щоб ви росли на радість краю
Без мук, що потім уздрите!
ОТРУТА
Шкода, мовляв, про те й балакать,
Чому ніколи більш не буть,
Все, кажуть, можна переплакать,
Все можна на світі забуть.
Минають літа,- образ милий
З душі притихлої зника,
Уяви поприсок [15] безсилий
Туманом час заволіка.
Та сум останеться, не згине,
До суду-віку буде жить...
Хто серце вражене запине,
Отруту зможе затужить?
* * *
Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.
Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести -
І тихо полум’я любови
Самому довіку нести!
ДО ШКОЛИ
Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок - до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні,-
Пізно вертати,- ніколи
Їх не завернете, ні!
Змалку кохайтесь в освіті,
Змалку розширюйте ум,
Бо доведеться у світі
Всяких назнатися дум.
Треба самим розвертати:
Як і до чого все йде,
Шлях безпомилишно взяти,-
Той, що до правди веде.