Але ось ударив
Лютий студенець,
Листячко ошпарив,
Погубив вкінець.
Так тьма непроглядна
Забива стежки,
Північ безвідрадна
Мотлошить думки!
II
Я не промовлю, збувшись волі:
Коли б знаття!..
Бо добре знав, якої долі
Ждать від життя.
Давно вбачав, що муки люті -
То жереб мій;
Що вік мине в пекучій скруті,
В нудьзі німій.
Та не візьму я благ покою
За муки ті,
Спітканий долею тяжкою
Узаперті.
Бувають дні, як саме нині,
Що кращ страждать,
Аніж розкош живій трунині
Себе віддать!
ІІІ
Я стояв край вікна та дивився надвір:
Насувала кругом завірюха;
Зворушилась тайга і завила, мов звір,
Дикий завід доносився уха.
І почувся мені в завиванні тому
Звук кайданів, проклять та погрози,
Страшний свист батогів, окривавший тюрму,
І зітхання, і стогін, і сльози.
А із пекла того один образ сумний,
Милий образ святої людини,
У крові, подавав: «Час минеться страмний!
Жди нехибно ясної години!»
IV
Прокидалось усе та цвіло навкруги;
Синій пролісок вився з-під снігу;
Розлилася вода, пойняла береги,
З гуком шумним проносило кригу.
Із далеких країн повернулись пташки,
Задзвеніли в пахучому гаю;
Скоро в зелень рясну уберуться садки,-
Не пізнати розкішного краю.
Тільки серце моє крила туга німа,
Не втішала квітуча природа;
Тільки в серці, як перш, панувала зима,
Не проходила хмура негода.
Нерозважна журба по утраті весни
Ясно глянуть мені не давала...
А з північних снігів, з гуртової труни
Закатована тінь уставала.
V
Життя стає щодалі гірше
В тяжких кайданах чужини;
Мені не бачити вас більше,
Украйни милої лани!
Не подихнуть повітрям рідним,
Докупи з людом не брести,
Не поділити з краєм бідним
Змагань до певної мети.
Не працювать під спільним стягом
Там на братерньому шляху...
Моїх вражінь справжнім обсягом
Тайгу призначено глуху!
VI
Скрізь повіяло весною,
Все новим життям цвіте...
Що ж я долею земною
Не вдоволений, проте?
Бо вбачаю я докупи
Слід мертвоти навкруги:
Між живучим людом - трупи,
Між друзями - вороги.
Цвіту моренько пахуче
Відусюди обійма;
Але горе невсипуче,
Як і перш, не йде з ума.
ДО М. О-В А
Прощай, мій щирий друже-брате!
Бог зна, чи стрінемося ми...
Нехай свій пал живий потрате
Душа під тяжею тюрми,
Все перениє у незгоді,
До всього стане байдуже...
Дарма... нехай... на самім споді
Твій образ світлий збереже;
Любов’ю буде пам’ятати
З мого далекого кутка
І сумно думкою витати
В безодні темній рудника!
ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ
До вас, поети-українці,
Шлю - вибачайте - дружній лист,
Щоб повітати наодинці
Та дяку висловить за хист.
Доходять часом ваші звуки
В мою далечину глуху
І гоять чаром біль розпуки
На самотинному шляху.
Від вас одрізнений навіки,
Докупи думкою живу...
Прийміть же щиро братні стріки
Про нашу долю світову.
Бажав, бач, я сказати в листу
Про рідний брак громадських благ
Та притулить до того змісту
Від себе декілька уваг.
Не все співати нам про квіти
Та любуватися Дніпром...
Година - дбать про шлях освіти,
Люд забезпечити добром;
Спинить навколо голос стонів,
Шо крають серденько притьмом,
Розвіять пітьму забобонів,
Впотужить голови умом;
Збудить чуття самопізнання,
Шаноби власної чуття,
Розсунуть цілі прямування
Замість товктися без пуття.
Хай мертва буква вас не мане
До свар, заслонюючи суть;
Славетніш німці чи слов’яне -
Ті спірки краю не спасуть.
З усіх усюд берімо здатки,
А не зачерв’юймо в багні;
Меткої жизності нестатки -
Умови гибелі справжні.