Так зійшов я на ганок, пройшов коридором і зупинився на порозі залу. Відчинив безшумно двері. Мене ніхто не бачив. Увага всіх була прикута до чорної дошки в кутку залу, на якій поважний академік — кращий хемік країни Груно — креслив складні формули. Я прийшов вчасно — аналіз кінчився. Від мене було далеко до дошки, я не міг прочитати формул і не бачив виразно чисел, написаних там.
В залі напружено чекали. Академік усе писав. Вчені сиділи, низько схилившись над столами — вони записували формули поважного академіка, — це були формули нового винаходу.
І от він кінчив писати. Я рушив уперед. Звуки моїх кроків лунко лягали в залі. Я й не думав про те, щоб моїх кроків не чули. Навпаки, всі повинні знати, що я прийшов. Концерт кінчився… Тепер я тут, творець білка, нещасний батько дочки, але щасливий вчений країни. Я йшов уперед, а за столами підводилися вчені. Вони стежили за мною, бо пізнали творця білка, що оце був на концерті дочки, — довідався про перемогу дочки-скрипачки, а тепер прийшов дізнатись іще про одну перемогу — про успішні наслідки аналізу. Луна кроків билась об стелю.
За мною стежили в залі. Я ж робив останні кроки, які відділяли мене від остаточної перемоги. Ідучи, я бачив обличчя Гордія Семеновича. Він був веселий, посміхався до мене, бо не міг стримати радості. Потім я зустрів очі Ліди Янчевської і побачив у них страх, переляк. Для неї, звичайно, це була страшна хвилина, вона не могла стриматись і тут перед великим відкриттям часу. Крім того, вона турбувалась, що мене довго немає з концерту. Бідна дівчина була схвильована, стурбована тими просторами, які відкривав перед нами штучний білок, — вона навіть боялася про це думати. Поруч із нею сиділи, тримаючись за руки, Талісман і Мазуракі.
— Раз… два. Раз… два, — ішов я далі. Так вийшов наперед усіх і зупинився перед чорною дошкою, на якій була написана формула розпаду штучного білка.
Раніше, ніж прочитати формулу, я оглянув зал. Тепер уже я був мужній. Горе було втоплено. Наближалась прекрасна, дивна хвилина. Зараз я хотів іще затриматись на хвилинку в передчутті цілковитого щастя — оглянути зал.
Вчені сиділи, схилившись над столами, — перевіряли те, що їм сказав академік Груно. Так, їм є чого дивуватись. Це — несподіванка. Вони немов приголомшені. Вони не вірили в такі блискучі наслідки. Хвилина минула, — я поволі-поволі повернувся до дошки.
Читав. Це була формула — наслідок аналізу. Я так читав рядки формули, як гарний читець книгу. Все було зрозуміле. Прекрасний початок. Все, як і в мене. Та ж сама формула, — все, як…
Раптом мені здалося, що світло в залі померкло. Мене немов схопили дужі руки, високо підняли і тримали над безоднею. Чорна й порожня глибока безодня, в якій не видно дна. Я впився поглядом у дошку, бачив тільки білі знаки. За хвилину я полечу в безвість, у глибину, на дно. Безодня наближалась, я йшов ближче й ближче до дошки, білі знаки зникли, ось тільки чорна пустота передо мною. Зараз упаду. Заплющив очі і крикнув на весь зал:
— Не може бути! Брехня! Вибачте! Ні, не може бути! Це помилка!
Крикнув диким, чужим голосом, якого сам не пізнав, — спазма здавила мені горло.
Торкнувся лоба. На ньому виступив холодний піт — ще раз прочитав формулу. Поглянув навколо. Зал був залитий світлом. У всіх були перелякані, бліді обличчя. Академік у позі учня стояв біля дошки з шматком крейди в руках. У нього було винувате обличчя. Усі присутні в залі ждали, що ж скажу я. Вони знали, що формулу я прочитав.
— Не може бути! — крикнув я ще раз розпачливо. — Не може бути. Ми маємо білок. Ми робили аналізи.
Академік показав мені на дошку.
— Ми вже кілька раз робили аналіз, але кожного разу однакові наслідки. Аналіз штучного білка показує, що це ще не білок. Серед поліпептидів є домішка. Наші знання й наші сили ще не розкривають усіх таємниць.
Це була катастрофа. Я стояв, але мені, як і раніше, здавалось, що я падаю. Це було страшне падіння, бо падати доводилося з тих вершин, на які мало хто підіймався. Ліда збоку подавала мені склянку води. Однією ногою я стояв перед винаходом, білок був уже знайдений. Ми ж перевіряли усе вчора. Але сьогодні вночі учені заявляють, що це ще не чистий білок, це не те, чого ми шукали. І коли так, то взагалі немає білка! Це були досліди — може, більш або менш вдалі, але й тільки. Далі цього я не пішов. Що ж це? Звідки? Що трапилось? Лідо! Гордію Семеновичу!
— Не може бути, — безпорадно сказав я. — Треба ще раз перевірити наслідки аналізу.