— Ми й самі збирались це робити. Починаємо новий аналіз. Ваше слово.
На цілу ніч ми розпочали досліди. Ми провадили гідроліз. Білок розпадався на амінокислоти. І серед поліпептидів ми знаходили домішку.
Ніч минала. Не знаю, як пізно вже було. До залу хтось постукав. За дверима у коридорі стояла Людмила. На її обличчя падало світло з лабораторії — вона була перелякана й бліда.
— Що робити? — запитала вона. — Що далі робити?
— Що мені робити? — сказав я їй. — Я не здобув білка. Я не знаю, що далі буде?!
— І досі, — тривожно сказала вона, — Стелла не може заснути. Вона б’ється в конвульсіях на ліжку. Вона мене не пізнав. Прийшла сестра-жалібниця. Буде всю ніч. Що трапилося з нею? Я боюсь, Вадиме! Це ж жах! Вона може померти! Може загинути!
— Так, — відповів я. — Все може загинути. Може загинути винахід. Невже новий аналіз дасть такі ж наслідки? Гаразд! Ти йди! Я прийду… тільки ми закінчимо роботу. Я не гаятимусь. Я люблю дочку, люблю білок! Що робиться? Я негайно прийду. Іди до Стелли. Я залишусь тут! Іди, я тебе прошу!
Людмила пішла. Ми працювали далі. На шибках вікон лягла роса. Хтось відчинив вікна, бо в залі нічим було дихати. Разом ми робили кілька аналізів. Гордій Семенович і Ліда готували препарати. Я їм допомагати не міг. І ще раз, ще раз я переглядав наслідки аналізу. Однаково — наслідки були невтішні, помилка була очевидна.
— Далі годі робити спроби, — сказав, нарешті, стомлений академік. — Блискучі спроби, блискучий дослід, але білка ми ще не маємо, його величність не дає себе розгадати. Ви стали на грані, колего, але білка ми ще не здобули і є багато такого, колего, що й не снилось нашим мудрецям…
Він писав на дошці формули й числа. Все зводилось до одного: білка не було.
Ми стояли над формулами, як над законами, яких людина збагнути не може. Ми не могли зрозуміти найголовнішого. Не могли пояснити закону творення білка.
— Вам треба спочити, — тепло сказав мені академік. — Ви стомилися, і тільки цим я пояснюю ваші невдачі. Разом і аналіз білка, і концерт у вас сьогодні… Ні, ні, я не дорікаю, але у вас надто багато роботи! Треба ретельніше приготувати новий синтезований білок, і тоді, я певен, ми матимемо кращі наслідки. Ви щільно стали перед білком. Ваші поліпептиди — велике досягнення. Звідси і до білка близько. Але це ще не білок. Я відчуваю, що ви його знайдете. Коли не сьогодні, так завтра. Метод ваш дійсно новий і для нас несподіваний. Ви — великий фахівець білка. Треба провадити далі досліди. Успіх гарантований. І потім — для вас створено найкращі умови. Ми сьогодні оглянули ваш інститут. Це — цілий комбінат, енциклопедія досягнень науки. Бажаю…
Мені тисли руки. Усі вийшли в сад. Стояли й розмовляли — чи буде завтра дощ, чи ні? За брамою інституту гули сирени. Усі, голосно розмовляючи, пішли від мене. Їх випереджали тіні. І тільки один гість не йшов — залишився зо мною.
— Я хотів запитати, — пізнав я голос секретаря крайкому партії, — чи досить у вас робітників? Чи вистачає коштів? Може, треба придбати ще які нові машини, приладдя?
Він говорив тепло, лагідно, приязно. Треба було так само щиро відповісти йому, сказати, що мені нічого вимагати від них, особливо в цей момент. Адже з його допомогою, з його ініціативи збудовано й устатковано інститут. Я мав достатні кадри співробітників. Чого я ще міг вимагати?
Але я був убитий горем. Запитуючи мене, чи не мав інститут потреби в нових машинах, секретар немов би цим самим стверджував, що наші досліди були недосконалі, я не все, що міг, зробив. І головне — він нічого, зовсім же нічого не знав про те, що трапилось на концерті, не знав, що моя дочка Стелла несподівано, нагло захворіла, що моє горе подвоєне…
— Я нічого не хочу, — відказав я. — Мені нічого від вас вимагати! Дуже вдячний за все! Дякую, що дали мені можливість побачити помилку. Другий раз я помилятись не хочу.
— Не так, — м’яко сказав він. — Коли б навіть усе було зроблено тільки для того, щоб переконатись у помилці, наслідки вашої роботи треба вважати за блискучі. Першого ж разу, коли ви були в мене, я вам одверто сказав, що мене приваблює ваша ідея, і треба спробувати її реалізувати. Я тоді був певен, що ви її реалізуєте. І певен ще й тепер. Зрозуміти свою помилку, щоб потім цю помилку виправити, — признайтесь, це не так і погано. Від помилки в такому важкому питанні ніхто не гарантований. Алхемік XVI віку Ван-Гальмонт запевняв, що він може виводити мишей із пшеничного зерна, і не вважав цього за помилку. А Пастер, коли побачив вперше свої бактерії, напевно вагався, чи немає тут помилки… Один помилку вважає за істину, а другий у безперечному шукає зерна помилки.