— Вам легко мене втішати, — перебив я його, — але мені слухати слова втіхи… важко. Я нічого зараз не можу вимагати. Мені просто нічого вимагати. Вимагати неможливого? Запевняти, як Ван-Гальмонт, що я маю білок, коли його немає, коли вчені заперечують? Ні!.. Я хотів би тільки сказати… В свій час я боровся. От у мене й пальця немає на лівій руці. Груди прострелені… Я радий був, що борюсь. У хвилину, коли мене поранили, я зовсім не відчув болю. І вмерти не страшно було. Але… такого мені ніколи не було. Ніколи! Тоді я певен був перемоги. Ідеш — і знаєш, куди йдеш, проти кого, все зрозуміло.
— А тепер?
— Тепер… я не знаю. Одна справа — боротьба за життя, за своє право, але зовсім інша справа — боротьба в науці за нові відкриття. Важко пояснювати закони життя, що часом здаються простими. От я, бачите, взявся пояснити закон білка. І не можу його пояснити. І відчуваю, що зовсім нічого ти не зробив. Спробував і обпікся.
— Завтра зможете. Сьогодні ще не встигли. Не готові. Нічого страшного в цьому немає. Теорія світла була висловлена давно, але прийняли її тільки через 200 років. Теорія атомів стара, як світ, а зрозуміли її сотню років тому. Російський фізик Каменський винайшов новий промінь, але дізнались про нього тільки тоді, коли промінь вдруге вже відкрив Рентген. Ви забуваєте про умови. Колись ви, може, і повинні були б ховати свій винахід. Але сьогодні у вас поразки немає. Зроблено перший крок. Перший етап пройдено. Буде етап другий. Ви не забувайте, де ми живемо. Науку рухають вперед більшовики. І вони… ми все можемо! Ми все можемо перемогти!
— Усе?
— Так, усе!
— Але я з білком провалився. Що ж робити більшовикові? Далі нічого не видно! Урочистий провал!
— Ні, — відповів лагідно він. — Провал ще не визначає, що далі нема шляхів. В тому-то й сила, що той, хто провалюється, намагається швидше вибитись із провалля і впертіше, завжди швидше, ніж раніше, йти вперед. Мене не дивує ваш провал. Я його не назвав би навіть провалом. Зроблено великий, важливий крок до творення білка. Зробили цей крок ви. У ваших руках засоби. Живете ви в умовах, коли вам дають усе потрібне для роботи й дослідів. Якщо й трагедія трапилась у вас, то це швидше оптимістична трагедія, бо ви незабаром білок матимете. Я не знаю нічого, чого не можна було б перемогти.
В цей час я згадав Стеллу. Я сам вірив сьогодні увечері в її перемогу. Вірив, і через те пішов на концерт. І от, замість того, щоб перемогти, дівчина падає на концерті, тепер їй ще гірше, і хто знає, чим кінчиться це. Кінця ми не знаємо, про нього страшно думати… А може…
— Смерть, — прошепотів я. — От чого… смерті перемогти не можна. Як перемогти її? Смерть — безвихідь!
— А хіба ви, — питанням на питання відповів секретар, — хіба ви сьогодні не насмілились сказати, що ви винайшли білок? І хіба це не нагадує вам постання елементів життя з елементів смерті?
— Це… речі, а я… я про domestica facta — хатні справи — про людину, про смерть її кажу. Про живу людину!
Він тихенько засміявся. Взяв мене за руку і повернувся так, щоб світло падало на моє обличчя.
— І в цьому нічого страшного немає, — сказав він. — Перемогти треба навіть смерть. Зробити життя людини таким змістовним, таким повноцінним, щоб вона виконала своє призначення, зробила свою роботу… А потім і померти. Тоді — не страшно. Ви розумієте мене? Висновок же простий…
Він хвилинку подумав.
— Висновок такий, — закінчив він. — Ось що я хотів сказати. Тільки в наших умовах, в наші дні фізична загибель — смерть — часто перетворюється в свою протилежність.
Пішов до авто. Зупинився ще раз.
— Так коли вам треба чого, прошу вдаватись до мене. Удень, уночі. В крайкомі чи дома. Що б там не було. Є речі, які заважають вам працювати. Звертайтесь до мене. Білок повинен бути. І він буде!
Гуркотить авто. Пахне бензином. Виходжу за ворота. Довго дивлюсь услід. І мені хочеться крикнути, що я сказав не те, що я думав сказати інше. Я хотів сказати, що не розумію, як могла сьогодні, в час аналізу, трапитись помилка. Треба було сказати, що я певен, що ми маємо білок. Трапилась помилка. Але… ми далі продовжуватимемо нашу роботу.
Дочка в мене хвора. Ось що треба було сказати! Але ж я йому сказав про смерть. Він запевнив, що більшовики перемагають навіть смерть.
Сідає порох. У два ряди горять на вулиці жовті ліхтарі.
Місто сонне, замислене.
Ліда Янчевська прибирала з столів приладдя. Тільки тоді я помітив, що навколо чорної дошки, на якій сьогодні мала бути написана формула перемоги — аналізу білка, стояли корзини з квітами.
В лабораторії цвіли білі троянди. Їх готували, щоб піднести мені, коли буде закінчений аналіз. Вони, як лавровий вінок голову переможця, обгортали дошку. А на дошці була написана формула не перемоги, а поразки.