Пішов до дошки. Рукавом витер усе написане. Ліда стежила за мною.
— Навіщо ви це зробили? — підійшла вона до мене. — Так не лишиться й сліду від аналізу. Добре, що я все раніше переписала.
— Не треба сліду, Лідо. Коли людину поранено, треба подбати, щоб на тілі не лишилось рубців. А коли вони лишаються, згадка про біль мучитиме довго. Мене поранено сьогодні, Лідо! Ви, мабуть, всього не знаєте?!
— Мені важко, — почув я смутні тонкі вібрації в її голосі. — Як це все трапилось? Мені дуже важко… як і вам. Мені… мені плакати хочеться!
Я побачив — на її очі набігли сльози. Передо мною стояла дівчина, яку сьогодні спіткало розчарування. Вона вірила в білок. Білок — то її мрія! Я хоч кілька хвилин, не знаючи наслідків аналізу, тріумфував біля дошки, поки не прочитав формули. А вона раніше все знала. Як же важко було їй дивитися на мене! Вона знала вже, що білка немає. І коли б я тепер ще раз розм’як перед нею, коли б я далі нарікав на неуспіх, я б остаточно знищив у ній віру, розчавив би її прагнення.
«Більше мужності, — подумав я. — Мужність у собі викликає мужність у других».
— Вас вразили мої слова, — сказав їй. — Мені важко, Лідо. Але це не розпач! Може, далі буде ще важче. Проте однаково треба працювати. Пізніше ми зрозуміємо, як це все сталося. Хто готував препарати для дослідів? Хто давав банки?
— Я сама все готувала. І Гордій Семенович.
Як мені могла спасти така дика думка?
— Я не винна, — сказала Ліда. — Я сама, своїми руками все готувала. Там нічого це могло бути. Гордій Семенович навіть уночі вчора тут був. Я не винна…
— Ні, я не так висловився, — перебив я її. — Не треба про це. Помилка — в розрахунках, а не в процесі роботи. Наш шлях вірний. Тільки так, Лідо! Ви йдіть додому, Лідо! Ідіть! Добраніч! Я сам усе приберу. Вам треба спати. Ідіть!
Ліда йде з лабораторії. Ступає твердо, впевнено. Але як мені важко підтримувати віру в ній!
Жодної зірки на небі немає. Вгорі пливуть і ранять гострими кутами одна одну хмари. В повітрі шум. Наростає гроза. Незабаром упаде, зірветься холодними краплями дощ. Дуже пахнуть квітки. Яблуні цвітуть. В саду плавають, як дві зорі, ліхтарі — нічні сторожі роблять обхід.
Я став серед саду. Розмовляв із собою. Адже ніхто мене не міг чути. Я читав формули, казав сам собі, що жодної помилки в розрахунках не може бути. Я себе переконував, що треба працювати далі.
— Помилка є, — виступив з темряви кущів Гордій Семенович. — Помилку доведено остаточно.
Я не сподівався його бачити. Стояв, сам з собою розмовляючи, певен був, що нікого в саду немає, що Гордій Семенович поїхав виряджати гостей.
— Ні, нікого було виряджати. Всі роз’їхались. Я стояв біля вас, коли ви розмовляли з секретарем крайкому. Я був і під час розмови з Лідою.
Дивно, я його не бачив увесь час. А може, я був настільки вражений, що не помічав нічого навколо?
— І все це марно, — важко сів Гордій Семенович на лаву. — Зовсім нічого тепер турбуватись. Очевидно, що білка ми не маємо. Може, і краще, що ми не маємо білка, — продовжував він. — Останнім часом я мав можливість докладно над цим подумати. Мимоволі мені спадає на думку порівняння. Джемс Уатт винайшов парову машину. Але двісті років цю машину використовували для того, щоб закабалити людину. Пригадуєте повстання ткачів? Машина в той час була ворогом людини.
— Але, — перебив я його, — в наш час, у нас машина вже не є ворогом людини. Навпаки, нам треба мати якнайбільше машин.
— Двісті років — час достатній для того, щоб його не замовчувати, — відповів Гордій Семенович. — І Джемс Уатт не один. Двісті років тому парова машина, а тепер — нові відкриття. І над наслідками винаходу треба подумати.
Він довго мовчав. Гроза наростала. Ми сиділи немов би в задушливій будці кіномеханіка. Нічим було дихати.
— А коли б ми тепер, — продовжував після довгої паузи він, — винайшли білок. Що буде далі? Змінюється природа, змінюється й людина, Чи не рано ми почали? Може…
Він замовк. Я довго ждав.
— Що ж може, Гордію Семеновичу?
— Я вбитий тим, що сталося, — несподівано відповів він. — Страшно подумати про недосяжне, про велике. Але привабливо! Зовсім близько воно… І нічого немає.
Темінь неба прорізала блискавка, і так видно зробилось навколо, що, здавалось, до самих далеких будинків я міг би доторкнутись пальцями рук.
Стелла хвора. Обличчя в неї бліде, воскове. Іноді воно рожевіє, пломеніє. Але в такі хвилини їй гірше: вона починає битись у корчах і викрикує на весь будинок незрозумілі слова. Часто я сідаю біля неї, дивлюсь у її очі. Як змінилися ці очі! Зіниці не такі, до яких я звик раніше. Вони нагадують мигдалини. І одна зіниця більша від другої.