— Зміниться їжа, — поволі сказав секретар. — Ми матимемо дешеву, корисну, смачну їжу. Звільняться тисячі рук. Штучна шкіра, одяг, шовк… Нові запаси енергії…
— І все це, — додав я, — з самого простого: з повітря, води, рослин.
— Тоді, — секретар пильно подивився на мене, — і людина повинна змінитись?
— Так, — відповів я. — Повинна змінитись і людина. Життя стане кращим, люди матимуть більше сили й більше робитимуть корисного… Я захоплений самою ідеєю винаходу і тому не мав можливості докладно подумати про його практичне застосування… Але я певен, що наслідки будуть більші, ніж я сам можу сподіватись.
— Блискуча ідея, — вказав секретар. — Що ж… треба реалізувати винахід. Підтримку я вам гарантую!
Це була моя перша зустріч із секретарем крайкому.
За кілька місяців на околиці міста, в розкішному старому парку, виріс наш біохемічний інститут. Цей інститут руйнував традиційні уявлення про наукову установу, де вся робота провадиться виключно в лабораторіях. Наш інститут являв собою цілий комбінат. Ми мали найскладніше, дороге приладдя, власні майстерні, допоміжні цехи. Окремі корпуси були збудовані для риб, потрібних нам для дослідів, для птахів, звірів. У кутку саду виросла оранжерея для ботаніків. Книгозбірня інституту була єдиною в світі своїм добором, а старий Адольф Мазуракі — охоронець книгозбірні — здавалось, прожив шістдесят років і збагатив пам’ять історією наукових відкриттів від часів Халдеї й Єгипта до наших днів тільки для того, щоб служити нам у великій роботі. Скарби минулого ми мали використати для нашого винаходу.
З високої вежі, що, як громовідвід, височіла над усіма будинками інституту, стежив за рухом світил старий Вікентій Талісман. Ми мало коли бачили його — він, здавалося, боявся залишати свою вежу, стежив за народженням і кінцем світів. І ми не турбувались, коли не бачили його довгий час. Адольф Мазуракі в своїй книгозбірні вивчав манускрипти й фоліанти, Вікентій Талісман пильнував небо, а ми працювали в своїх лабораторіях. Кожен був на своєму місці.
В напруженій, цікавій роботі минуло кілька років.
Радісно батькові чути скрізь, що він має обдаровану, талановиту дочку. Радісно, коли всі пророкують дочці велике майбутнє, коли кажуть, що дівчина дасть пролетаріатові великі речі, розповість про його колишні мрії, тепер перетворені на дійсність, про боротьбу й перемогу музикою кантат, сонат, ораторій.
Раніше я мало знав музику. Але перші успіхи дочки примусили мене зацікавитись нею. Я ходив до оперного театру, почав відвідувати концерти, читав біографії геніїв музики, що обдарували людство великими творами. Я зрозумів силу Бетховена, Моцарта, Ліста, Шопена. Починав доходити глибин музики, часто захованих від іншого слухача, не кожному зрозумілих. Я розумів такі витончені речі, як ораторії Гайдна, в яких він викликає уявлення не тільки про рухи гадюки, коня, слона, але навіть про кольори, віддає в звуках колір трави, цвітіння квітів. І творці-композитори ставали передо мною в своїх біографіях, в датах, і — що багато важче, а декому здається й зовсім неможливим — ставали в світлі своїх творів.
Після робочого дня я спочивав, слухаючи симфонії Бетховена, мене насичували енергією величні звуки чіткої і суворої музики Вагнера, я немов спочивав на дозвіллі в лісі чи в степу, слухаючи Чайковського. Я навчився розуміти силу й мову музики, а це — велика втіха для людини.
І я тоді побачив, що Стелла грає талановито, що вона обдарована, по-своєму офарблює ту річ, яку виконує, на кожну річ кладе відбиток свого настрою, свого відчування, примушує струни скрипки звучати так, як їй того хочеться.
Часом приходила думка — чи не занадто все це рано, чи не пошкодить дівчині, що вона замолоду йде до вершин музики.
Але я зараз же гнав ці думки. Майбутнє дочки захоплювало й вабило. Поруч у кімнаті Стелла грала вечірової. Звуки скрипки заспокоювали. Старий Антон Сигізмундович Рішельє супроводив музику Стелли урочистими акордами…
Про мою лабораторію біохемії знали вчені цілого світу. Я шукав того, що греки прозвали словом «protos» (перший, найголовніший) — шукав штучного білка.
Великі вчені всіх країн бились над цим завданням.