Антон Сигізмундович вклоняється. Він на все згоден. Любов до дівчинки сповнює його.
У куточку кімнати я запалюю лампу. Вона кидав світло на білі клавіші рояля. Антон Сигізмундович довго тримає руку біля чола — пригадує, з чого йому почати.
Потім він ставить перед собою ноти. Це «Apassionata» Бетховена. Соната, збудована на контрастах. Він торкається клавішів. У кімнаті лягають могутні звуки. Я підходжу, розчиняю вікна. Знадвору вливаються в кімнату пахощі квіток весни. Разом з пахощами вливається й темінь вечора.
В кімнаті стає ще темніше. Тільки вирізьблюються, як дереворит білі, жовтуваті клавіші, руки Антона Сигізмундовича й ліжко в кутку.
Антон Сигізмундович угадав мої думки, почуття й бажання. Тільки це можна і треба сказати біля ліжка хворого. Він розповідає про людину, що невпинно йде вперед, поривається до вершин. Ніжні — рожеві, сині, бузкові барви найдивнішими нюансами грають на вершинах. Могутньо дихають льодовики. Яка велич! Який простір і безмежність! Я притуляю руки до голови, забуваю, де сиджу, не ворушусь, але мені здається, що я в обіймах великої сили, пориву вихру чи у вирі ріки — лечу вперед і наближаюсь до вершин, дихаю повітрям висот чи живодайним повітрям моря. Руки Антона Сигізмундовича швидко бігають по клавішах.
І раптом — музика стихає. Ріка текла, перемагала забори й пороги, щоб стати чимсь більшим, але незмінно собою, у могутності й силі відчути себе.
Та ріка перетворюється на широку дельту, роздрібнюється, ось-ось зникне, як ріка; більше, високе її знищить, вона зміліє, роздрібниться в ньому, перестане бути собою. І немає ніяких вершин, немає дихання льодовиків, не всім дано туди сходити, не всім брати висоти! Тихий шепіт — далеко, далеко до висот!
Я оглядаю кімнату, бачу жовті клавіші, руки Антона Сигізмундовича. Замкнуте коло від світла лежить на підлозі. В кутку вимальовуються обриси ліжка й дочки Стелли на ньому.
«Не треба! — хочу крикнути я. — Не треба! Не це треба грати!»
Встаю з стільця і тихо йду до Антона Сигізмундовича. Боюсь йому крикнути про свої почуття, бо можу потурбувати Стеллу. Скажу йому тихо, щоб ніхто не чув.
«Не треба!» — скажу я.
Я мовчу, але однаково він нічого не чув би, коли б я й крикнув. Він захоплений. Руки його починають швидше й швидше бігати по клавішах.
Це остання частина «Apassionata». Ось знову повторюється початок. Вимальовується далина. Це — або високі гори, або широке безбрежне море. Справа не в назвах. Головне те, що це безмежність, простір, те, до чого поривається людина. Це вершини, до яких вона йде! І все ближче й ближче до них, ось і кінець, злиття, — неповторний, щасливий час, коли людина досягає мети. Це ствердження — людина завжди може досягнути того, чого вона прагне.
«Спасибі, — хочу крикнути Антонові Сигізмундовичу. — Спасибі! Тільки так! Вона слухає, вона все розуміє! Ось…»
Антон Сигізмундович оглядається навкруги. Спочатку він не все бачить.
Стелла лежить і зіницями-мигдалинами дивиться по кімнаті. Вона нічого не розуміє. В ній немає почуттів. До вікна з саду підійшла Людмила, докірливо хитає головою.
Антон Сигізмундович схиляється над клавішами, і я бачу, плечі його починають здригатися від ридань. Старий музикант плаче!
Лікар кінчив оглядати Стеллу. Вона тримала в руках склянку з водою. Всі мовчали. Я став у ногах дівчинки і дивився на неї. Мене вразив її вигляд.
Здавалось, що наша дівчинка враз одійшла від нас. Зробилась далекою й чужою. Дивилася на мене, але я не міг би категорично сказати, що вона мене бачить і, найголовніше, що мене пізнає, що у ній є почуття, свідком яких або об’єктом яких я недавно був. Вона дивилася по кімнаті, але здавалось, що й кімнати не пізнає. Ніщо, зовсім ніщо її не турбувало, вона не реагувала на оточення, була пасивна до того, що діялось навколо.
І в той же час була дуже стурбована. Те, що її стурбувало, приходило не зовні, причина турботи була захована в ній. Вона сама не знала, що з нею робиться. Несподівано щось чуже з’явилося в ній, і це сталось так раптово, що вона не встигла реагувати, і сумнів заполонив її. Як поранена пташка, повертала голову то праворуч, то ліворуч, немов чого шукала. Була безпорадна, нічого в кімнаті знайомого й потрібного не знаходила. В ній відбувались раптові коливання, як в атмосфері. Хвороба народилась у ній самій.
— Стелло, — тихо звернувся я до неї. — Що з тобою, дитино?
— Нічого, — відповіла вона. — Нічого не треба! Хіба я просила в тебе во… — літера о-о-о-о-о розтягнулась на довгі секунди.