В кімнаті було небагато відвідувачів. У куточку сиділа дівчина. Вона вдавала, що читає книгу, але з того, як вона тримала книгу в руках, і з того, що вона довгий час не перегортала сторінок, я помітив, що вона не читає. Вона ховала своє обличчя. Це обличчя, напевне, було молоде, красиве, як її плечі, руки, тіло. І через те, що вона від усіх крилася, я також одвернувся від неї — щоб не турбувати її.
Ще в одному кутку кімнати сидів старий дідуган. У нього — сива борода, над ротом, як щітка, стирчали вуси. Він сидів і весь час куняв. Починав хропіти. Голова поволі схилялася до колін. Потім раптово, по-військовому, він підіймав голову і схоплювався з стільця. А навколо було тихо, і він знову куняв. © http://kompas.co.ua
Дід пішов до кабінету, і ми залишились у кімнаті вдвох з дівчиною. Вона стала почувати себе сміливіше. Глянула на мене. Я побачив її засмучені очі, скривлений рот — вона дуже мучилась, ця дівчина. Здавалось, що вона ось-ось заплаче.
Не могла спокійно сидіти. Поклала книжку, яку тримала в руках, на стіл. Руки її нервово стрибали на колінах. Вона була дуже неспокійна.
Раптом устала. Пройшла по кімнаті вперед, назад, ще раз вперед, знову назад… І потім несподівано пішла до дверей.
— Двері замкнені, — сказав я.
— Нічого! Нічого! Я зараз… я зараз, — промовила вона тихо.
Рвучко відімкнула двері і потай, як злодій, вислизнула з кімнати.
— Не треба, — крикнув я навздогін їй. — Не треба!
Але її в кімнаті не було.
І мені зробилось страшно. Як міг я допустити, щоб вона пішла? Дико з мого боку, але я обвинувачував себе за те, що дозволив їй вийти. Хтось сторонній міг би подумати, що я божевільний, але я вважав себе цілком нормальною людиною і через те винуватив себе в тім, що дівчина вийшла з кімнати.
Проте справу ще можна було полагодити. Двері були не замкнені, і за хвилину я вибіг на сходи. Дівчина навіть не встигла ще вийти на вулицю, стояла внизу, біля парадного. Я прожогом збіг униз і зупинився перед нею.
— Ви не маєте права цього робити, — сказав я.
Я не знав, чого вона не має права робити. Але знав — тільки що я йшов вулицями і мучився, перемагаючи сором, — як же було не вагатись і не мучитися їй? В ній було ще більше вагання, сорому, ніж у мене, бо вона була дівчина, жінка.
— Чого я не маю права робити? — запитала вона. — Хто ви? Яке ви маєте право?
— Коли ви спробуєте піти звідси, — загрозливо сказав я, — тоді… я гукну людей. Ви повинні піти до нього.
— Ви не маєте права цього робити. Ви цього не зможете зробити, — хрипко сказала вона.
Обличчя її було скривлене, страшне, тривожне.
— Я це зроблю. Ходімо.
І вона покірливо пішла за, мною.
Ми зайшли до кімнати. Вона сіла в крісло і вже не пробувала читати. Як приречена, вона сиділа в кріслі і дивилась перед собою. Але я знав, — вона нічого не бачила. Дід вийшов із сусідньої кімнати-кабінету, їй був час іти, а вона все сиділа, як зачарована, на своєму стільці.
— Ідіть! — підійшов я до неї. — Ідіть! Ваша черга!
Вона й цього не почула. Довелося взяти її під руку, допомогти встати з крісла, довести до кабінету. Двері тихо зачинилися за нею, і на молочному склі вималювався її контур. Вона закинула голову назад, обхопила її руками, а далі сіла чи впала — більш нічого не було видно на молочному склі вікна дверей.
Я був весь у дожиданні. Вся моя увага була зосереджена на ній. Моє особисте в цю хвилину зникло. Я тільки ждав, коли вийде вона, і пильно прислухався до звуків за дверима. Треба ждати, і якщо дівчина вийде з горем подвоєним, я не покину її. Їй важче, ніж мені.
Я зможу прийти пізніше. А в кабінеті стигла тиша, немов нікого там і не було.
І от двері відчинилися. Дівчина переступила поріг. Шукала мене очима. Боялась, що не застане. Певне, поспішала. І коли вона побачила мене — весело посміхнулась. Вона була рада. Підійшла до мене, зупинилась проти і глянула мені в очі. В її очах не було й краплі смутку — смуток лишився там, по той бік дверей. Вона була гарна, прекрасна, чудова дівчина. Простягала мені руки. Піймала мою руку й тисла її.
— Спасибі! — сказала вона. — Спасибі! Здорова! Усе вигадка. Додому! Спасибі!
Двері до сусідньої кімнати були відчинені. Там мене ждав лікар. Я пішов. На своїх руках я довго зберігав тепло її рук.
Зайшов до кабінету. Сподівався, що мене зустріне поважна, стара людина в білому халаті, з стетоскопом чи яким іншим приладдям у руці, запросить сісти і почне марудний, огидний огляд. Розпитуватиме про мене, потім про батьків, про дідів. Жартуючи, почне розпитувати про хворобу. Я був готовий усе перетерпіти.