— Я не дам своєї дитини! — кричить Людмила. — Нехай вона божеволіє! Нехай вона помирає, не розуміючи нічого! Але свідомо прищепити їй іще одну хворобу? Знати, що вона страждає ще й від малярії, що може швидко померти? Ні, я ніколи на це не згоджусь!
— Я й не збираюсь вас умовляти прищепити дитині малярію, — заспокоює її Макс. — Я тільки сказав, які можливості для лікування дає в наш час наука. Це — мій обов’язок. А ваше право лікувати чи ні.
— Що ж скажеш ти, Вадиме? — повертається Макс до мене.
Дивиться допитливо й довго.
Я мовчу. Боюсь відповідати. Мене переслідує стривожене, перелякане обличчя Стелли… Випливає обличчя бородача з фото. Знову Стелла. Мені робиться зовсім страшно, коли подумаю, що їй треба прищепити малярію. Дівчинці, яка не має сили ворушитись, ходити по кімнаті, не чує правої руки й ноги, — прищепити ще одну хворобу? Що повинен зробити батько, знаючи, що дівчина не витримає хвороби?
— Коли ви згодитесь прищепити дитині малярію, ви дасте підписку, що не будете винуватити… якщо…
— Ні! — кричить Людмила. — Ні! Ні! Ні!
В кімнаті панує тиша.
Нікуди далі йти! І нічого вже вирішати! Все зрозуміло.
Дочка повинна вмерти. Буде, може, ще боротьба, але це боротьба приречена, кінець у неї може бути тільки один.
Усі мої прагнення останнього часу звелись до одного — врятувати дочку. Зникав інтерес до винаходу, я відчував, що з утратою Стелли навряд чи зможу далі продовжувати свої шукання.
— Куди піти? Кому сказати? — мало не кричав я.
«Чого ви через століття, через наші голови простягаєте до горла наших дітей свої пазурі?» — рипів я зубами.
Знав: ніхто не зможе мені відповісти в цьому великому місті, де живуть тисячі, де бережуть життя кожного. У кожного є свої радості, є свої нещастя, є єдина радість нового життя у всіх, але мені ніхто не може допомогти в моєму великому горі. Навіть відчувши моє горе, співчуваючи мені, ніхто не зможе допомогти.
Я хочу бачити Людмилу. Ми ніколи не ділили разом своїх радостей. Поділимо тепер горе.
У кімнаті Стелли на столі лежить книга — «Медея» Евріпіда. Книжка розкрита — її читала Людмила.
І через тисячоліття до мене немов посміхається старий Евріпід, син Мнезарха і Кріти, учень Анаксагора і Протагора, співець людських страждань. Він писав про найскладніші людські почуття, що хвилювали його, його сучасників і що турбуватимуть людство, поки воно існує, — про велику материнську любов, про радість людського існування, яка часто походить із страждань.
Я немов бачу перед собою матір, яка знає, що її діти повинні загинути. Благально простягає руки Медея, — зараз прийдуть вороги і знищать її дітей.
«…Я повинна зараз убити своїх дітей. Тікати звідси! Бо коли я почну вагатись, моїх дітей знищить інша, жорстокіша рука. Вони загинуть хоч що, а коли так, то краще знищу їх я — їхня мати. Озбройся, серце! Чому ж зволікаю я робити страшний, неминучий злочин? Візьми ж меч, моя нещасна рука! Візьми й іди на арену смутного життя! Забудь, що діти дорогі своїй матері! Забудь хоч в останні хвилини сьогодні, що вони твої діти, а потім уже тужи за ними, навіть тоді, коли ти вб’єш їх — все ж вони дорогі тобі, бідній жінці».
Ці рядки читав Цицерон у ту хвилину, коли до нього ввійшли вбивці. Брут, за кілька годин до свого самогубства, теж чигав трагедію Медеї. Материнська любов завжди стояла перед людьми в усій своїй величі, і так само стоїть вона тепер.
«… кара велика буде людям, що осквернили землю кров’ю своїх родичів. У тебе, без сумніву, кам’яне або залізне серце, коли ти сама підіймаєш руку на нещасних своїх дітей. У минулому ми знаємо тільки одну жінку, що вбила коханих своїх дітей, та й вона, нещасна, незабаром після вбивства кинулася з берега у хвилі морські і загинула там разом із своїми дітьми. Що може бути страшніше? О, сповнена страждань, жіноча любов! Скільки муки ти завдала людям?»
Через тисячоліття посміхається, немов глузує з мене філософ і поет Евріпід. Він виправдує матір, яка вагається, яка любить своїх дітей.
Що ж я можу сказати Людмилі? Коли я вимагатиму прищепити хворобу, вона може мені сказати, що я не люблю дочки.
Увечері прийшов Антон Сигізмундович.
— Мені забороняє Людмила Оскарівна сидіти біля Стелли. Але я повинен бути тут.
Він лишається на вечір у нас. Спатиме у мене в кабінеті. Я радий, що він прийшов: самотність — велике нещастя у горі.
— Безвихідь! — ходив я по кабінету. — Безвихідь! — рипів я зубами, вимірюючи кімнату з кутка в куток. — І не можу збагнути, як бути далі? Що робити?