— Багато ще? — запитував я.
— Ще не менше, як п’ять.
— Як вона себе почуває?
— Їй байдуже! Вона нічого не розуміє. Вона ж зовсім хвора.
— А як її стан?
Макс мовчав.
— Слаба? — тихо запитував я.
— Дуже! Але трохи сил ще є. Не турбуйся, Вадиме. Треба вірити, що ми її врятуємо. Я не одходжу від неї.
— Спасибі! — кажу я. — Може, ти дозволиш мені до неї приїхати, Максе? Тільки подивитись! Мені легше буде, коли я її побачу. Зараз я ще не приїду. Але коли мені буде дуже вже тяжко — дозволь. Я почую, що вона ще дихає, і мені буде легше.
— Гаразд, — каже Макс. — Я скажу черговому. Але краще не їхати.
— На крайній випадок. Я за себе ручуся. Жодного слова й жодного звука.
— Гаразд, кінчаємо, Вадиме! Мені треба йти до неї.
— Іди швидше, Максе!
І я лишався один із своїми думками в порожній кімнаті.
Вранці несподівано прийшла Людмила. Я спав і прокинувся, почувши її кроки. Вона зайшла до їдальні, дійшла до дверей моєї кімнати, потім повільно повернулась назад, і я чув, як важко вона сіла в крісло.
Я швидко одягнувся і вийшов до їдальні. Кілька днів я не бачив Людмили і думав, що вона неспокійна, як я, що вона змінилась, схудла. Але великої зміни в ній я не помітив. Єдине, що я побачив, — блиск в очах. Так блищать очі в того, хто ненавидить. Ненависть проти мене! Вона мене сліпо, як вовчиця, ненавиділа.
— Може, годі? — запитала вона, не здоровкаючись зо мною.
Немов не розуміючи, про що вона каже, я не відповів, сів проти неї в крісло.
— Може, годі мучити дитину? — ще раз запитала вона.
Був чудовий ранок. Вікно їдальні було розчинене. За вікном, як картина в білій рамі, вимальовувався сад. На лутки бризкала роса з гілля дерев. І все — сад, повітря, роса — все було насичене прагненням до життя. Замість того, щоб відповідати, я пішов до вікна.
— Прекрасний, чудовий ранок, — сказав я. — В такий ранок більше, ніж коли, хочеться жити. І в цей ранок мені, як ніколи, хочеться бачити живою й здоровою Стеллу. Невже ти можеш уявити, — продовжував я, — щоб цього ранку тут, у саду, по зеленій свіжій траві, по вкритій росою доріжці, пройшла Стелла? Пройшла і не розуміла, де вона, чого вона йде, куди? Пройшла і не знала, яка велика краса її оточує? Пройшла і не знала, що ти її мати, а я батько? Пройшла і не знала нічого, стала перед нами з нерозумними очами? Невже б ти цього хотіла? Невже ти могла б це допустити?
Людмила мовчала. Вона не мала що відповідати. Коли б вона відповіла на моє запитання, це було б однаково, що крикнути страшне про себе, крикнути те, з чим вона крилась, з чим ховалась від усіх і від себе. Вона мовчала, схилила низько голову, та я й не ждав її відповіді. Став біля вікна, глибоко дихав вранішнім, здоровим повітрям.
— Але це така мука! — нарешті, заговорила вона. — Я не маю сили терпіти. Учора я була там, я бачила бідну дитину. Це — жах! Страшно!
Ми замовкли. Що було говорити? Людмила почала схлипувати. Я терпляче ждав біля вікна.
— Один порошок хініну, — встала Людмила, — і дитина не матиме цієї муки. Ти ж батько! Невже можна так робити? Тільки один порошок хініну, урвати хворобу…
— І цим ствердити божевілля?
Як і останнього разу, вона крикнула розпачливо:
— Ти божевільний батько!
— Я лишусь божевільним для тебе, але матиму здорову дитину.
Очі її палали вогнем ненависті. Якби хто сказав, що ці очі, може, недовго, але могли колись гріти мене, я б нізащо не повірив. Але ж така природа речей! Небо то обдаровує нас теплом, то блискавицями вдаряє в землю. Річка то несе нас на своїх спокійних хвилях, то вируючи заливає оселі. Очі в людини то променисті, то злі. Очі відбивають думки — а думки в Людмили були хижі.
— Один порошок хініну ти мусиш дати! — загрозливо крикнула вона.
— Жодного!
— Мусиш!
Я вийшов із кімнати.
Ішов до лікарні. Час був ранній. Сонця багато. Під ногами рипіли черепашки. За брамою ревла сирена, Я зайшов до парку, йшов широкою алеєю.
Назустріч бігла жінка. Ще здалеку я почув — вона плакала. Бігла й плакала. Руки підняла вгору і тримала в них пляшку з журавлинним червоним киселем.
— Мамо, — кричала вона, — мамо! Що ж це буде?
Все було зрозуміло. Вона цього ранку несла журавлинний кисіль для свого хворого чоловіка чи, може, брата. Справа не в тім, кому вона несла кисіль, червоний, свіжий, гарний, журавлинний кисіль, який, певне, варили дома урочисто, клали в нього для смаку пахощі, дбали, щоб він не перекипів, щоб хворий його їв і одужував.
Вона дуже поспішала — ця жінка, коли несла кисіль до лікарні. Хотіла принести його ще теплим, саме таким, який гарно їсти. Теплий кисіль дав багато користі людині, тим більше користі від нього хворому.