— Більше рішучості… менше нервів, — казав я йому.
— Не можу не нервуватися, — виправдувався він.
— Чим тонші нерви має кожен із нас, — додав я, — тим краще. Але запам’ятайте, що ще важливіша для нашої роботи нервова сила. Нерви треба підкоряти своїй волі.
— Мені страшно, — іноді казав він, — коли я подумаю про винахід, як про здійснення. Уже не мрія, а факт. Страшно робиться. Захоплює…
— Мені не страшно, поки я працюю, — казав я йому знов. — Спочиньте, якщо вас заполонили думки про майбутнє й про мету, зосередьтесь на процесі роботи, конденсуйте вашу нервову силу — і тоді все буде гаразд.
Стомлений, він на хвилину лягав на канапу в залі інституту чи схилявся над столом у лабораторії, але враз кидався, тільки я робив крок чи ставив на стіл яке приладдя.
— Що нового? Нічого? — дивився він на рідину в банці. — Невже нема нічого? — Голос його тремтів спросоння.
— Нічого, — відповідав я. — Все без змін. Спіть і марте про білок.
Несподівано вона прийшла. Я наказав нікого не пускати до інституту й до лабораторії, але завжди можна знайти ключ, який відмикає найпотайніші замки.
Хтось постукав до лабораторії, де працювали ми. Я відхилив двері і, немов захищаючи наші роботи, стояв на порозі, заступивши собою двері.
— Що вам треба? — побачив я аспірантку Ліду Янчевську, яка працювала в моїй лабораторії над білком.
— Я прийшла вам допомагати, — винувато сказала вона, і мені почувся наче докір у її словах. — Вам потрібна допомога, — повторила вона.
Я стояв на порозі. Ззаду спини пробивалося пасмо жовтуватого світла електричних ламп. Надворі було повно яскравого світла. Сонячний день. Волосся на її голові не було нічим прикрите, і світло сонця утворювало навколо голови блискуче коло. А на обличчя падало пасмо жовтуватого світла з лабораторії, і рум’янці на щоках нагадували червонуваті тавра. Вона стояла близько біля мене й часто дихала, немов бігла здалека до інституту. Можна було тільки посміятись із запальної дівчини, що хотіла допомагати.
— У нас заріаз такий важкий приоцес у роботі, — сказав я тихо Ліді Янчевській, — що я не знаю, чим саме ви мені… нам можете допомогти. Я вам дав практичне завдання, до ваших послуг лабораторії, всі зали. Ви там можете виконувати свою роботу…
— Я повинна бути тут, — уперто сказала вона. — Я мушу бути біля вас.
— Біля мене?? — Я рушив уперед.
Вийшов на ганок інституту. Червонувато-мідні тавра на її щоках перетворилися на звичайні веселі рум’янці, а коло з волосся на голові розвіював вітер. Вона була весела. Це була неперевершена юнь, молодість.
— Ну, чим ви нам можете допомогти? — щиро засміявся я. — У вас своя робота. Погляньте навколо! Яка краса! Це ж удень. А ввечері, а вранці! На озері як тепер гарно! За містом! У лісі!
Навколо було справді прекрасно. Цвіли квітки в клумбах і газонах. Після лабораторії я гостро відчув дивні пахощі троянд, що починали усипати цвітом сад, аромат бузка й жасмину — квітки заплітали складну, гостру, як промінь, гаму пахощів. Все навколо жило. Весна вирувала.
І я ще почув. За стінами інституту стояв шум. Тихий, зосереджений, ритмічний шум. Шум фабрик, руху автомобілів, трамваїв, тисяч ніг у місті, — він сплівся в одну ноту. І нота ця була як шум пропелера літака, що забирає височінь, врізується в хмари. Це була зібрана енергія тисяч, перетворена в єдине суцільне, могутнє. Енергія всіх була зосереджена, сконденсована, зібрана в єдиний суцільний порив.
По алеї до мене бігла Стелла. З-під її ніжок злітали черепашки й падали на квітки. В білому одязі вона нагадувала метелика, кричала мені:
— Татунь… татунь!
І крик її вплітався в шум міста, доповнював єдиний, спрямований шум.
Узяв її на руки. Притулився. Це була вона — моя дитина, одна з тих, що житимуть після нас. Це ж для неї працюємо ми. І ще для тисяч таких, як вона. Як же мені було не працювати?
Ми сіли на лаві проти лабораторії. Нікуди не відходячи, Ліда знайшла нам попоїсти — бутерброди й яблука. Стелла розповідала, що незабаром буде прилюдний великий концерт, на якому виступатиме вона. На ґанку стояв Гордій Семенович — посміхався. Він був дуже задоволений.
— Ми, мабуть, відпочинемо? — запитав він мене. На ньому вже не було синього робочого халата. — Зробимо перерву. Такий прекрасний день. Я поїду на озеро. Увечері завжди клюють йоржі. Наловити йоржів і зварити рибальську кашу: з перчиком, лавровим листом…
— Ти не йди, татунь, — просила Стелла.
— Не підемо в лабораторію, — ще раз сказав Гордій Семенович. — Годі! Пора відпочити!
Тоді я подивився на Ліду. Сказати правду, я сам хотів відпочити. Ми дуже стомилися і одного слова Ліди було досить, щоб сповнити чашу втоми. Вона ж сама потурбувала нас, перервала роботу, — їй належало останнє слово.