— Ця сполука кислот, якщо тільки вона буде сполукою, молодша від вас, Лідо, — жартуючи, сказав я. — Всього двадцять кислот. Але як багато обіцяють вони! Як багато має в наш час молодість!
— Увімкніть струм, — попросив я Ліду.
— Струм? — вона здивовано дивилася на мене.
— Так, струм, — відповів я. — Не дивуйтесь! Наші хеміки звикли шукати білок тільки в лабораторіях. Установилась певна традиція, що для шукання білка треба мати лише колби, реторти, різні каталізатора й кислоти, які виробляються теж у лабораторіях. От і все! А тепер доводиться прорубувати вікно в світ. Нам повинні допомогти шукати білок електрика, світло, навіть ті сили, які начебто знає наука, але яких ми сьогодні ще цілком не можемо пояснити, так само, як ми цілком ще не знаємо сфери й способів, де і як цими силами можна впливати. Радіохвилі, рентген, — усього цього ми тут ще не знаємо. От й робимо перші спроби. Увімкніть струм!
Вона ввімкнула струм в кінці лабораторії; я змінив розжарення газових печей. Діяли велетенські сили — тепло й електрика. Відбувався складний процес.
Я мовчав. Мовчала й Ліда. В такі хвилини розмова заважає. Як можна говорити в такі хвилини?
І довга година минула в дожиданні, без найменшого звуку, без руху.
Так ішла ніч. Безконечна, важка ніч.
— Уже пізній час, — нагадала годину Ліда.
Я нічого не відповів їй. Вона відчула себе винуватою. Навіщо нагадувати про час, коли він минає марно, коли всі спроби не дають жодних результатів.
Почався гідроліз — перевірка наслідків роботи минулої ночі. Боліли очі. Я читав історію рідини, добутої внаслідок гідролізу.
— Глікоколь… раз. Лейцин — два. Три… Чотири…
Їх було двадцять — двадцять амінокислот, з яких ми хотіли добути білок. Жоден каталізатор не впливає. Ще одна ніч минула марно.
Я схилився над столом. Марив. Це не було розчарування в роботі, в дослідах. Я не був розбитий. Але я хотів хвилинку подумати. Передо мною випливали числа, знаки, рядки складних формул. З рядків складалися сторінки, сторінок ставало все більше й більше… сотні, тисячі. І серед цих знаків, на цих сторінках десь є помилка. Але де вона, в чому ми помиляємось? Яким шляхом іти до білка? Все немов перевірене, помилок не було, ми брали тривкі кислоти, ішли в шуканнях послідовно, крок за кроком. Чому ж немає білка? Де пропорції, кислоти, механізм сполучення і каталізатор, що дасть нам білок?
Я розплющив очі. Лампи сліпили. Блищали столи, золотом грали люстри, срібна розсип пінилась у шафах.
Шукав її — Ліду. Вона стояла в куточку. Мені хотілось з нею поговорити. Поруч у кімнаті спав Гордій Семенович.
— Лідо, — попросив я її. — Ідіть сюди.
Вона підійшла. Сперлась руками на стіл, низько схилилась до мене. Я помітив, що зіниці її очей поділені чорними рисками на багато сегментів.
— Лідо, — тихо сказав я. — Нічого немає! Марні спроби! Я нічого не можу зробити. Сядьте, Лідо, ось тут, на стільці. Нам чогось не вистачає для дослідів. Як ще важко знайти штучний білок!
Вона сиділа близько коло мене, і я гостро відчував її близькість. Груди її високо здіймались, вона хвилювалась. Мов прибій моря, я відчував, як припливає до її серця й знову відпливає кров. Ніздрі її тремтіли.
— Це ви відчинили вікно? — запитав я Ліду.
— Тут задуха. Я відчинила вікно, — неспокійно відповіла вона. — Пробачте, я не знала, що не треба відчиняти вікон. Я можу зачинити.
— Ні, — голосно сказав я, — не треба. Нехай. Так навіть краще.
За вікном — мені видно: світло падає з лабораторії в темряву ночі — вимальовується карбоване зелене листя. Серед листу білі гірлянди квіток — цвітуть яблуні. І запах яблунь вливається в лабораторію, перемагає сморід кислот.
Трохи похитуючись, іду до вікна. Там стою. Ніч немов прикладає свою холодну руку мені до лоба. Прекрасна ніч. Ліда тихо підходить ззаду й зупиняється. Я чую — вона намагається навіть тихше дихати. Я хотів би в цю хвилину щось сказати Ліді, але боюсь порушити урочистість ночі, тишу. Стою біля вікна і немов відчуваю весь світ. Широкий світ лежить за вікном, в цю весняну ніч усе народжується, все росте, все в любові. На хвилину я повертаюсь назад, дивлюсь на столи, слоїки, реторти, бачу, що порох присипав золото люстр, в шафах блищать банки з кислотами, а в лабораторії поруч спить Гордій Семенович.
І це все враз видається мені мертвим — скло, порох, метал, кислоти — все це застигло у своїх формах і само по собі не зміниться. Люстра висітиме під стелею, склянка стоятиме на столі, все припадатиме порохом, поки до всього не торкнеться рука, поки біля мертвих речей не з’явиться живе.
Ми багато днів працювали в лабораторії. Спускали штори на вікнах, замикались у коло формул і чисел, прагнули знайти одно число. І каталізатори — ті сили, якими ми думали вплинути на кислоти, — ми теж створювали тут, у лабораторіях.