Я стою перед вікном. Велич ночі лежить передо мною, як велика мудра книга. І вчора і раніше отак пливли ночі за вікном лабораторії.
І от прийшла Ліда.
— Я повинна допомогти вам, — сказала вона.
Розчинилося вікно, в лабораторію ринуло повітря.
Сповнений пахощів сад. Гірлянди квітів яблунь висять за вікном, як білі ліхтарі. Недалеко пролітає кажан, і цокіт сповнює ніч, немов птах ламає свої крила. Рука Ліди провалюється в темряву ночі, гірлянда квітів пливе у вікно.
На ніжних, оксамитових пелюстках тремтить роса. Квіти зацвіли вночі. Вони ще не бачили світла. І ці квіти теж сповнені білків. По гілочці течуть нітрати. Вище й вище.
Вони перетворюються в білки.
— На них впливає живе. Ніч, повітря, живе закладене в рослині, в дереві, — тихо каже Ліда.
Так! Ми шукали білка в лабораторії, забуваючи, що він твориться навколо, за вікном лабораторії, що навколо все живе.
Беру руку Ліди. Рука її тепла, ніжна — тремтить. Повертаю голову до неї й зустрічаю очі. Зіниці її очей поділені чорними рисками на сегменти.
— Спасибі, Лідо, — кажу тоді я.
— За що? — запитує мене Ліда. — Я нічого, зовсім нічого не зробила для вас, нічим не допомогла.
— Ні, Лідо, — кажу я. — Зроблено багато! Тепер я знаю, як нам шукати білок.
Ми йдемо довгим, вузьким коридором. Збоку сірі прорізи вікон. Кроки наші лунко лягають у коридорі, повторюються десь у кінці його, як на дні колодязя. Повертаємо праворуч, сходи вниз, потім ліворуч, — з заплющеними очима я міг би тут іти.
Заходимо в акваріум. Гукаю голосно сторожа Кузьму. Він з’являється сонний, запалює світло на стінах, і від того, що він тільки що спав, очі його широко розплющені і щось риб’яче є в них.
— Погасіть світло на стіні, — прошу його. — Не треба й люстри. Запаліть вогонь у басейнах!
На стінах гасне світло, і на дні глибоких басейнів запалюються лампи акваріума. Скло басейнів переломлює світло, і на стінах ворушаться барвисті відсвіти. Ми з Лідою підходимо ближче до басейнів. Вгорі воду тоненьким шаром вкриває зелена ряска. Між нею плаває рослина Бразілії ейхгорнія, африканська пістія. Дно басейнів заснували роголистники, різаки, у воді коливається ост-індська блоха, американська каломба, увіранда, привезена з острова Мадагаскара.
Із заростів, із споруджених на дні басейнів печер і гротів починають випливати стривожені світлом риби. Пролітає повз нас табунчик полохливих золотих рибок; немов би заощаджуючи кожен рух, важно пливуть телескопи й дивні японські рибки, у яких плавці нагадують довгі шовкові вуалі. Кілька задерикуватих бійцевих рибок попадають у пасмо світла й починають бій, зривають одна з одної луску і в шалі боротьби зникають між рослинами.
Риби стривожені. На стінах акваріума плавають тіні. До самого скла підпливають вони. Видно їхні очі, риби підпливають і дивляться в темряву, здається, що роздивляються вони на нас, пізнають, хто потурбував їх такої пізньої години, коли у воді ще й непомітно наближення світанку. Але вони нічого не бачать, — все, що за басейном, таке велике й далеке, все так трансформується в їхніх очах, що випадає з кола спостережень. Риби дивляться на нас, але нічого не бачать. Біля великих риб плавають маленькі табуни риб, просинаються в басейнах, вони спочатку пливуть до стінок басейнів, а потім повертають і прямують на світло. Риби роблять кола біля ламп на дні басейнів і завмирають у пасмах світла. Виблискує луска риб — золота, срібна, червона, жовта. Риби притуляються одна до одної й застигають на дні.
— Лідо, — кажу я, — зараз весна. Риби любляться! Кожна з них сповнена енергії. Кузьма, — прошу я. — Треба піймати ці дві риби. — Я показую йому на кількох бійців. — Запаліть світло скрізь. Треба їх зараз піймати.
Ліда не може в цю хвилину зрозуміти мене. Кузьма знаходить підсаку, ловить риби, які я йому показав, викидає їх на стіл. Риби підстрибують, конвульсійно здригаються, б’ють об стіл хвостами. Ліда стоїть і дивиться на мене. Ні, в її очах переляк. Але… скоро вона все зрозуміє. Відбувається велика подія. Я підхожу до риб, беру їх у руки. Вони холодні. В акваріумі, в басейнах на дні горять лампи, і риби табунами стоять біля джерел світла.
Все закінчено. Ми вже не в акваріумі. Дослід продовжується в лабораторії. Минуло кілька годин. Ми маємо нові кислоти, вжито новий каталізатор. Навколо мене, здається, все тремтить. Здригається немов увесь світ. Думки неймовірні. А що, коли я не помиляюсь? Що, коли так і є?! Уже давно була в мене думка використати риб і тварин для роботи над білком. Чому цього я не зробив раніше? Чому трапилось, що тільки сьогодні я спробував це вперше?