За дальнім столом сидів хлопець років вісімнадцяти, у червоних кедах і чорних джинсах. Футболка без рукавів оголювала надуті м’язами руки в кельтському татуюванні. Хлопець був мулат. Чорне кучеряве волосся коротко підстрижене, синє татуювання на шкірі кольору кави з молоком мало мальовничий вигляд.
Денис зупинився на порозі. Він очікував побачити кого завгодно, але не такого от здорованя. На хлопцевому обличчі був не менший подив: він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.
— Hallo, — сказав Денис.
— Вечір у хату, — відгукнувся качок. — Ти по-російськи говориш?
— Говорю.
— Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?
— Денис.
— Жерти хочеш? Там, — він показав кудись за барну стойку, — повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.
— Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?
— Так як і ти! — Славік підморгнув. — Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?
Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:
— Ні за що.
— Та ну, — Славік засміявся. — Не хочеш — не говори… Жуй!
За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.
— Нормально пожерти візьми, — сказав той, оцінивши Денисів вибір. — Що ти, наче тьолка на дієті?
— Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?
— Кухарів тут нема. Хочеш — бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.
Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:
— Ти звідки, Славік?
— З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати — переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».
— Можеш розказати, як ти сюди по…
Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.
Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.
— Опа, — сказав Славік.
— Жопа, — моментально відгукнулася брюнетка. — Ви хто такі? — вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. — Ви що, теж у програмі?!
— Тю, — Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.
— Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?
— Звари, — без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:
— Скільки років?
— Чотирнадцять.
— Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, — вона кивнула на блондинку, — Маргарита.
— Не схожі, — сказав Денис.
— На кого?!
— На Еллі й Маргариту. Одна подорожує у Смарагдове місто, друга літає на мітлі… Вам треба помінятися іменами.
— Я взагалі-то Марго, — тихо сказала блондинка. — Так простіше.
— Тоді ти королева-інтриганка. А на вигляд безневинна.
Марго блідо всміхнулася. Еллі глянула на Дениса уважніше:
— А ти, виявляється, жартівник.
Вернувся Славік, поставив одну чашку кави перед Еллі, другу перед Марго:
— Цукор? Вершки? Бутер намастити?
— Так би й сказав, що ти офіціант, — Еллі зверхньо посміхнулася.
— Я взагалі-то за фахом бармен, — Славік підсів до стола. — Якщо ти хочеш запитати, чому я чорний, то мій батько — крутий кенійський бізнесмен…
— Мені байдуже, чорний ти чи в клітинку. Як ти сюди потрапив?
— Як і ти! — Славік весело підморгнув. — На чому спалились, дівчатка? Травичка, спайси, сіль?
Еллі й Марго переглянулися.
— Ще один жартівник, — сухо сказала Еллі. — Добре, нема чого гаяти час: я Еллі, в паспорті Олена, але друзі називають мене Еллі. Я виграла конкурс на участь в експерименті «Промінь». Мене попередили, що крім мене, тут буде ще троє учасників. Це ви?