— Цур, я б’ю клинці до Еллі, вона для тебе все одно занадто стара. А ти можеш спробувати Марго. Вона теж прикольна.
— У Марго є хлопець.
— То й що. Дівки бувають такі несподівані, такі непередбачувані…
Вони валялися в шезлонгах на краю великого басейну. Славік поводився підкреслено дружелюбно. Денис раз у раз торкався язиком зубів, ніби перевіряючи, чи вони на місці. Губи розпухли, але на душі стало незмірно легше.
Еллі й Марго, обидві у відкритих купальниках, ніжилися в джакузі, то занурюючись по шию в гарячу воду, то з вереском вистрибуючи. Кругла чаша здавалася пекельним казаном, однак навряд чи в грішниць такі задоволені личка.
— Господи, як добре, — Славік подивився в небо. — І тепло… Ні, точно не Підмосков’я. Чуєш запах? Туї, кипариси… Це, скоріше, десь поблизу Сочі. Ти там бував?
Денис кивнув. Розмовляти не хотілося.
— Територія тут — супер, велика, я всієї не обійшов. Кущі, доріжки. І нікого нема, прикинь. Ні двірника, ні сторожа. Усе автоматичне. До чого дійшов прогрес!
— Ворота бачив? — байдуже запитав Денис. — Хвіртку? Гараж з машинами? Систему охорони?
Славік похитав головою:
— Якщо ти про втечу, то мені воно не треба. Мені потрібна правильна амністія.
— А що в тебе за стаття?
— Я хакер, — Славік випнув м’язисті груди, прикрашені драконом у кельтському стилі.
Денис промовчав. Нехай Славік крав із супермаркету, чи перебивав номери на крадених тачках, але «хакер» — це красиво. Нехай буде хакер.
— А ти хотів би втекти? — Славік примружив праве око. У нього були очі кольору пакетного чаю, маленькі, але чіпкі. — При тому, що все виходить, і приз у нас в кишені?
Денис опустив повіки:
— Якщо побачиш, де тут вихід, просто скажи мені. Хочу глянути.
— Цікаво, — Славік закинув руки за голову. — Я працюю за амністію, Еллі — за навчальний ґрант в якомусь охеренному університеті… Марго надіється вилікувати свого хлопця. А ти? Що в тебе за приз?
Денис не відповів.
— Ну, добре, — Славік посміхнувся. — Мовчи, мовчи. Все одно не втримаєшся і розколешся.
Еллі й Марго вибралися з джакузі в басейн. Еллі пірнула й красиво попливла над самим дном, у товщі води.
— Пливе, як змія, — сказав Денис.
— Як русалка! — обурився Славік. — Брутальні діти пішли… Вона тобі дасть — «змія»!
Еллі, за нею Марго вибралися з води. Еллі одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламі. На Дениса й Славіка полетіли бризки.
— Ще! — Славік заіржав, як кінь.
— Чого сидите, пенсіонери, плавати не вмієте?
— Дай мені поштовх! — Славік підхопився. — Дай мені мотивацію! Дай мені сенс туди стрибати, русалко!
Еллі недбало штовхнула долонями його шоколадні голі плечі, Славік комічно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здійнявши хмару бризок, і поплив, демонструючи розгонистий напівдикий кроль.
Алкоголю в буфеті не знайшлося. Обійшлися мінеральною водою, вечеряли розігрітими овочами й розігрітим м’ясом. Денисові важко було жувати, він знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, після натискання кнопки він забирав сміття й використаний одноразовий посуд.
— Нездорове харчування, — задумливо сказала Еллі. — Напівфабрикати.
— А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, — дозволив Славік. Еллі гостро на нього глянула:
— Експлуатація жінок? У тебе такі самі руки, візьми й приготуй.
— Там в офісі робот-підлогонатирач, — сказала Марго. — Я заглянула ввечері, злякалася. Він такий… неначе живий. Повзає.
— У мене кіт на такому катався, — сказала Еллі. Перевела погляд на Дениса: — Ти як?
— Краще за всіх.
Славік схвально засопів.
— Я тут подумала, — сказала Марго. — А що, як комусь із нас стане справді погано? В’язи собі скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!
— За умовами — не зможемо, — відгукнулася Еллі. — Тільки через тридцять днів. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.
Вони помовчали.
— Марго, а навіщо ти ходила ввечері в офіс? — запитав Денис. — Вплив, за умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.
— Ага, — Марго кивнула. — Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.
– І що?
— Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.
Славік хлюпнув собі ще води.
— З почином, — він підняв свою склянку. — П’ємо за вдалий початок!