Проміння землі

Ліна Костенко ПРОМІННЯ ЗЕМЛІ Вірші

«Огортають землю замети...»

Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.

Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в но́чі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.

Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.

Коли маки у травах же́вріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.

А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.

Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш — на промінь багатша
стала раптом твоя земля.

«Я виростала у садах...»

Я виростала у садах,
де груші достигали теплі,
і курявою лист пропах,
і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,
де сонця схід — неначе спалах,
де потривожена рілля
опівдні м’яко парувала.

Я виростала у лісах,
де сосни рожевіли станом,
де важко падала роса
на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,
де височіють сині кручі,
де на ніч ставлять ятери
рибалки — люд небалакучий...

І барви тих далеких літ —
куди б не ділася тепер я,
що б не писала, — як відсвіт,
лежать на білому папері.

Лист

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму і стоїть неумитий присмерк за розхитанимі дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничниі постійний шум...

Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист.

Сміх

На вулиці — я чую крізь вікно —
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови,веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,

і на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно — хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди закривають вікна.

«Справжня сила — довше під спудом...»

Справжня сила — довше під спудом,
наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.

Щоб як вийти вже на дорогу, —
не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою — не зусиллям.

Непоспішно йдуть урагани.
Тишиною гроза починалась...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.

Ранком

  Світанок. Перша електричка.
  Вікно рожеве і зелене.
  А дівчина з худеньким личком
  схиляється весь час до мене...

  Ніяковіє, червоніє:
  «Даруйте, зміна уночі...»
  Та раптом обважніли вії,
  заснула на моїм плечі.

  Така чутлива, як билинка.
  На косах промінь виграє...

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

В краєзнавчому музеї

Квіти, що втратили запах,
вироби із самшиту,
види безмежного моря,
жужмом кинуті ванти,
рідкісні риби і птиці,
підклеєні і зашиті...
Словом, екзотика півдня
в музейному варіанті.