І раптом в одному залі —
найтяжча прикмета краю:
стоять юнаки і дівчата
од прірви в одному кроці,
їх били, їм руки в’язали,
штовхали прикладами в прірву —
«Розстріл п’яти комсомольців
у дев’ятнадцятім році».
Видно, місцевий художник
не відав таїнства красок,
йому не дуже вдавались
відтінки і напівтони:
трава — надмірно зелена,
в морі аж чорні баркаси,
і небо — занадто синє,
і кров — особливо червона.
А може, не в цьому справа.
А може, море шуміло,
баркаси в даль відпливали,
буяли живучі трави.
І просто в останню хвилину,
од смерті в одному кроці,
життя, яке покидали,
здалось особливо яскравим.
Художник
Жив колись художник Верне́.
Він друзям своїм сказав:
«Прив’яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза».
Його прив’язали справді...
Хмари — як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся — як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель — немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць...
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги...
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»
Шлях
Агей, передні!
Не робіть затору.
Чого спинились?
Вирушайте в путь.
Якщо вам тяжко їхати під гору, —
ті, що за вами, вас переженуть.
Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
...Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.
Аби ніхто від ноші не схилився
і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.
Глядач
В атаку кинулась рота —
аж почорнів екран.
Під амбразурою дзота
Матросов помер від ран.
Припав до землі плечима,
відкинув руку бліду...
Тихо плаче хлопчина
збоку, в третім ряду.
А потім іде додому,
витирає сльози гарячі,
щоб не здалося нікому,
ніби він справді плаче.
Мати вийма скатертину,
хлопця до столу кличе.
У вічі глянула сину,
а син ховає обличчя.
На хліба пахучий кусень
сльоза скотилась маленька.
Із лоба пасемце русе
йому відгортає ненька.
«А що ж це з тобою робиться,
моє голуб’ятко миле?»
Голос тремтить у хлопця:
«Мамо, його — убили!»
Хай плаче. Не так все просто.
І ти його не чіпай...
Так плакав і Саша Матросов,
коли загинув Чапай.
«На схилах, трав’янистих і вологих...»
На схилах, трав’янистих і вологих,
кострище розіклали вівчарі.
І падав дим на стомлені дороги,
і зник в туманах тільки на зорі.
Тоді торкнувся хлопець до флояри.
Теплом війнуло від малих ягнят.
І по-чаклунськи, наче воском ярим,
хтось вилив сонце в небозвід Карпат.