Моя перша зустріч з гуцулами
Потоки гірські і Карпати в тумані
Я вперше бачу таку красу,
і вперше чую таке вітання:
«Пані-товаришко, слава Йсу».
Відносно Ісуса я маю сумнів:
коли я родилась, його не було.
А бути панею — дуже сумно,
оскільки пани — соціальне зло.
І що ж робити? Сказати промову?
Людей замало і будній день.
Гуцул чекає, а я — ні слова,
щоб не образився він лишень.
В цю мить, якраз біля нашого дому,
на палицях їхала дітвора,
і всі вітання, що їй відомі,
гукнула: «Привіт, день добрий, ура!»
Гуцул посміхнувся, підняв крисаню
і промовив, уже за дверми:
«Я надто довго був хлопом, пані.
Вони ж народились відразу людьми».
Добре жию
Звичай — гордість або прикмета...
У Карпатах, гірському краю́,
на питання:
— Як ви живете?
кожен мовить:
— Добре жию́.
Може, вмерло дитя єдине,
ворожнеча з другом зайшла,
чи унадився вовк в полонину,
а чи поле вода пойняла, —
все одно в гірському краю́
кожен мовить:
— Добре жию́!
«Коли народжується вітер...»
Коли народжується вітер,
то бурею його не зву.
А що як він не зломить віти,
а тільки здійме куряву?
Притрусить пилом трави, листя,
та так, що трудно буде змить,
що потім з них і злива чиста
брудною цівкою збіжить...
Коли народжується вітер,
то бурею його не зву.
Дивлюсь, як оживають віти,
і просто слухаю траву.
Тремтіння, шелест, наростання —
і вітер бурею вже став...
А я повірю в це остання —
після садів і після трав.
«Ріка заховалась під кригу...»
Ріка заховалась під кригу,
в снігах загубила слід.
І тільки в блакитну відлигу
над нею темніє лід.
А десь промерзає море,
без хвиль і вітрів живе.
Над білим його простором
лише хуртовина пливе.
Ну що ж, хай пливе-пропливає,
хай стомить, замучить, обридне,
закрутить в дорозі, — дарма!
Під снігом таки впадає
ріка, якої не видно,
в море, якого, здається, нема.
«Не оплакуй ні мрій, ні згадок...»
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба — на всякий випадок
Сили треба — на цілий вік.
Перші кроки
Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з’являється стримана сила.
Поглянеш — а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.
Канарейка
Плаття — під колір торішнього листя,
вицвіло мереживо на чепці.
Жінка спинилась.
Ні кроку з місця.
Палиця дрібно тремтить в руці.
Підходжу, дивлюся на неї зблизька.
Під руку беру — обережно ступа...
Лягла, біля вуст їй болісна риска:
«Спасибі... Машини... А я сліпа...»
Слово за слово, розговорилась:
«Році в тридцятому, на Дніпрі,
донька єдина моя втопилась.
І я осліпла о тій порі.
Спасибі людям, в пригоді стали.
Поможуть завжди, лише звернись.
Я добре знала оці квартали».
І посміхнулась гірко: «Колись...»
Колись блукала тут вечорами.
З коханим проходила тут не раз.
Вгорі відчинялися вікна над нами,
і люди з вікон дивились на нас.