«Це ж ми на якій?»
«А! Праворуч звідси
стояла герань на високім вікні,
і ще там була канарейка в клітці...
А є тепер канарейка чи ні?»
І сумно, і радісно раптом стало,
що й досі герань на вікні не зів’яла.
І дивно було, що в моїй столиці,
де цілі квартали згоріли до тла,
жила канарейка, маленька птиця,
співала й жила, і згоріть не могла.
«Є велике щастя — стрічати...»
Є велике щастя — стрічати
теплоту молодих сердець,
котрі знають, що є початок,
І не відають про кінець.
Є початок, бо є світанок,
мати, сонце і перший крик,
бо новим було і незнаним
все, до чого ти згодом звик.
А кінця немає, бо зроду,
хоч найдовший вік проживи —
не надивишся ти на води,
не устежиш росту трави.
Не домрієш, і не долюбиш,
не допишеш своїх пісень,
і не все найдорожче згубиш,
і, шукаючи, знайдеш не все.
«Буває тяжко впорожні...»
Буває тяжко впорожні.
Буває легко з тягарами...
Тягар душі — мої пісні —
мені буває легко з вами.
Я з вами в гору піднімусь —
і по дорозі не спочину.
Я з вами в горі засміюсь —
ніхто не знатиме причини.
Моя причина — при мені,
а я — при людях, з їх думками...
Буває тяжко впорожні,
Буває легко з тягарами.
«Якщо не можна вітер змалювати...»
Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер на ясному тлі, —
змалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі.
Вулиця солов’їнка
Солов’ї співають повсюди,
але так назвали її,
бо гадали тутешні люди,
що найкращі у них солов’ї.
Позвикалися з їх голосами,
і здається, що з давніх-давен
солов’ї прилітають ті самі,
проростає той самий ромен,
на дзвіниці клекоче галич,
квітнуть мальви із року в рік...
Коли б дітям не марилась далеч,
все б здавалось застиглим навік.
«Не навчили мене подруги...»
Не навчили мене подру́ги
про любов говорить небилиці,
і тому я не сохну з туги,
і коханий мені не сниться.
Не навчили мене і мрії,
хто ж то буде моїм коханим,
і якими очима зігріє,
і якими словами зранить.
Не сказали мені дороги,
у якій він живе сторонці,
і тому я не йду до нього
ні при зорях, ані при сонці...
«Вже трави інеєм припали...»
Вже трави інеєм припали,
і ясен руки опустив...
Та листя ще ж не відкружляло
і лід озер ще не засклив.
Якщо ж березам при дорозі
стояти зимно серед тьми,
то це, мабуть, не від морозів,
а від передчуття зими...
Зігрій мої, коханий, руки,
закрий кватирку у вікні.
Адже в передчутті розлуки
тепер так холодно мені.
«Сходить сонце, ясний обагрянок...»
Сходить сонце, ясний обагрянок
заглядає у вічі мені:
а чи добрий у мене ранок,
чи не плакала я вві сні?
Ранок — добрий.
А ночі, ночі!
Снишся ти і чужі краї...
Плакали сині очі.
Плакали сірі очі.
Плакали чорні очі.
І всі — мої.
«Найрідніше моє Підмосков’я...»
Найрідніше моє Підмосков’я,
я сходила твої гаї.
Там спіткала свою любов я,
не таїла від тебе її.
Ти до мене привітно торкалось
молодими руками ялин.
Та за щастя моє боялось,
хоч не знало ніяких причин.