Ти дивилось на мене тривожно
голубими очима озер...
Ну, то як же у світі можна
відірватись від тебе тепер?
Поїзд виїхав з Підмосков’я —
серцем я відчуваю межу.
Нерозривне з моєю любов’ю,
я тебе бережу, бережу...
Зберігай же і ти ознаки —
на березах зарубки, слід —
щоб було мені де поплакать,
як вернусь через кілька літ.
«Нема кому сказать...»
Нема кому сказать:
— Кохаю.
Нема кому сказать:
— Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.
Як перед ким тумани впали
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, —
не я від себе докладу.
Хороші дні, весела просинь
неждана радість — не мені.
І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.
«Моє серце, мабуть, болітиме...»
Моє серце, мабуть, болітиме,
Як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі.
Вийду в поле, сяду на камені
та й заплачу — така біда мені,
та й заплачу — така біда мені,
що одна я сиджу на камені.
Але хто ж в самоті моїй винен —
чи негоди, чи хуртовини?
Ні негоди, ні хуртовини —
ти єдиний у цьому винен.
Добра ознака
Неспокій, туга і нудьга шалена.
А друзям нудьгувати не з руки —
навшпиньки не блукають біля мене,
не співчувають слізно...
Навпаки:
вони сміються молодо і щиро,
розповідають тисячі пригод,
не губляться і не втрачають віри
при темній хмарі відчаю мого.
І це ознака найпевніша, милий,
що не навік ми розлучились, ні!
Інакше наші друзі б не зуміли
так весело сміятись при мені.
Заповітна груша
Коли поїзд із місця рушив,
у вагоні сліпий заспівав:
«Вспоминаю заветную грушу,
под которой тебя целовал...»
І пішов поміж лав у вагоні,
із старим картузом у руці,
і зітхали тітки сердобольні,
відкриваючи гаманці.
Відкривали не поодинці,
хоч мідяк — та кожна дає.
А сліпий зійшов на зупинці,
десь на станції їх проп’є.
Буде тупо сидіть над чаркою,
буде бить кулаком по столу,
буде довго слинить цигарку,
пальці витерши об полу.
...Певно, дівка жива і здорова,
вийшла заміж, дитя не одно.
А ту грушу спиляли на дрова.
бо вже сипалось порохно.
Вже і корінь хробак порушив.
Підрубали її наповал...
«Вспоминаю заветную грушу,
под которой тебя целовал».
Новорічний базар
Кудись відпливає будинок,
бо падає сніг навкіс...
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ялинки зросли з нічого.
Ще вчора на місці їх
двірник лопатою човгав,
золою притрушував сніг.
Був тихий будень холодний.
Сьогодні ж тут — метушня,
бо вечір став передоднем
якогось нового дня.
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ідуть покупці до ялинок,
і падає сніг навкіс.
Ялини різного зросту
стоять в сніговій імлі.
Не зрубують їх, а просто
відокремлюють від землі.
І робиться їм не тісно,
ялини — одна в одну...
Були б вони справжнім лісом,
якби вони мали коріння,
якби їх було неможливо
купить за дешеву ціну.
Десята дорога
Коли я буваю вдома,
виходжу на вулицю рідко:
тут навіть дерева знайомі,
і навіть камені свідки.
Знайомі щиро вітають,
знайомі про все питають.
І ловлять на слові свідки:
та хто? та яка? та звідки?